Частина 1. Глава 6. Богдан. Хата, в якій пахне мамою

Дев'ятнадцять років я рахував усе.

Квадратні метри. Відсотки. Кількість поверхів. Строки здачі. Кількість хвилин від дому до офісу о сьомій ранку і о восьмій. Кількість дзвінків від баби щонеділі: зазвичай сім, рідко вісім. Кількість кроків від дверей кабінету до столу асистентки: одинадцять.

Цифри не брешуть. Цифри не дивляться на тебе чорними очима і не кажуть «схуд». З цифрами можна жити.

У бабиній кімнаті не було жодної цифри. Тільки ліжко під вишитим покривалом, скриня, розмальована тюльпанами, і вікно, затягнуте морозом так, що візерунок на склі був схожий на папороть. І ще ікона Миколая на стіні, стара, потемніла, з мідним окладом. Святий дивився на мене з-під густих брів так само, як баба.

Баба сіла на ліжко. Я лишився стояти. У цій кімнаті я завжди лишався стояти. Колись тому, що мені тут влітало, а тепер, мабуть, за звичкою.

— Сідай, — сказала вона.

— Постою.

— Сідай, кажу. Ти не в своєму Києві, щоб над старою бабою як вежа стирчати.

Я сів на скриню. Вона рипнула під моєю вагою, і я подумав, що востаннє сидів на ній, коли мені було дванадцять, і тоді вона не рипіла.

Баба мовчала. Дивилася. Я знав цей погляд. Від нього в дитинстві я зізнавався в усьому: у розбитому глечику, у вкрадених грушах, у тому, що курив за стайнею бабине тютюнове листя і мене потім рвало. Вона ніколи не питала. Вона просто дивилася, і правда виходила з мене сама, як вода з дірявого відра.

Тепер мені тридцять один. Я веду перемовини з банкірами, які брешуть, з інвесторами, які брешуть, з чиновниками, які брешуть так віртуозно, що їм варто давати премії. Я навчився дивитися на людей, як дивиться баба.

Але не на неї саму.

— Ну, — сказала вона нарешті. — Кохаєш?

— Так, — сказав я.

Слово вийшло рівне, впевнене, як підпис під договором. Я тренувався. Подумки, у машині, вчора вночі, поки Мирослава читала пункти, а я дивився, як вона закушує губу на кожному другому реченні.

Баба хмикнула.

— Брехати ти так і не навчився, — сказала вона.

Я не відповів. Що тут відповіси?

— Нічого, — сказала баба. — Ще навчишся. Або не доведеться.

— Бабо...

— Мовчи. Я ще не все сказала. — Вона склала руки на колінах. Обручка з дідових монет блиснула при світлі гасової лампи на скрині. — Про землю говоритимемо потім. Не сьогодні й не завтра. Я своє слово сказала: на Водохреща. До Водохреща нічого не підпишу. Хоч ти мені тут хату на коліна станеш.

— Я знаю.

— Знаєш. — Вона помовчала. — А ти знаєш, хто тобі в Київ щонеділі дзвонив?

— Ти.

— Я. Сім разів. А ти не брав. — Вона не дорікала. Говорила рівно, як про погоду. — Я ж знала, що ти дивишся. Отак сидиш і дивишся, як дзвонить. Як твій дід. Він теж, коли гнівався, міг тиждень мовчати, а дивився. Мовчки дивився і рахував.

Я подумав про телефон догори дном на столі. Про Мирославу, яка була в моєму кабінеті у неділю ввечері кілька разів і бачила. Звісно, бачила. Вона все бачить. Просто нічого не каже.

— Пробач, — сказав я.

Баба довго дивилася на мене. А тоді простягнула руку і вклала мені в долоню щось холодне і важке.

Ключ. Старий, залізний, з кільцем, обмотаним червоною ниткою.

— Від її кімнати, — сказала баба. — Я замикаю. Щоб Ганя не лазила, бо вона ж хоче все поперетирати, поперестеляти. А там нема чого перестеляти. Там усе, як було.

Ключ лежав на моїй долоні. Я не міг стиснути пальці.

— Не хочеш — не йди, — сказала баба. — Але ключ хай буде в тебе. Він твій.

* * *

Сині двері відчинилися легко. Я думав, вони заскриплять. Вони не заскрипіли.

Усередині було холодно. Тут не топили, піч у цю кімнату не виходила, і холод стояв нерухомий, старий, як вода в закинутій криниці. Я не вмикав світла. Його тут і не було, баба так і не провела. Тільки місяць крізь вікно, і в його світлі все здавалося сріблястим і несправжнім, як на старій чорно-білій фотографії.

І запах.

Я зупинився на порозі, бо запах ударив мене в груди, як кулак.

Чебрець. Віск. І ще щось. Тонке, ледь чутне, але таке знайоме, що в мене підкосилися ноги. Мило. Те саме, яке мама варила сама, з ромашки й липового цвіту, жовтувате, у формі кружечків. Вона клала його в шафу між сорочками, «щоб пахли літом».

Дев'ятнадцять років. А сорочки досі пахли літом.

Я зробив крок усередину. Другий.

Вузьке ліжко під стіною, застелене білим ліжником. Подушки, складені пірамідою, як колись, три, від великої до маленької. Над ліжком килимок із оленями. Біля вікна стіл, а на столі п'яльця з недошитою вишивкою: квітка, мак, наполовину червоний, а наполовину просто контур на полотні, олівцем. Голка досі встромлена в тканину. Нитка висить.

Вона не дошила.

Я торкнувся п'ялець. Полотно було жорстке від холоду.

Поруч із п'яльцями лежав зошит. Звичайний, шкільний, у клітинку, з обкладинкою, обгорнутою в газету. Я знав його. Мамин співаник. Вона записувала туди все, що чула: колядки, весільні, коломийки, які співали жінки на толоці, і ті, що вигадувала сама. Почерк у неї був круглий, учительський, з довгими хвостиками в «у» і «д».

Я розгорнув його навмання. Місяць упав на сторінку.

«Ой спи, дитя, без сповиття, поки мати на подвір'ї...» Ні. Далі. «Летіла зозуля через мою хату...» Далі. Сторінки шелестіли під пальцями, сухі, ламкі. На останній заповненій стояло кілька рядків, без назви, і почерк тут уже був не круглий. Кривий. Слабкий. Наче рука тремтіла.

«Спи, мій соколику, спи, мій малий,
смерека шумить над водою.
Як виростеш, будеш високий, як гай,
а я буду поруч з тобою».

Нижче дрібніше: «Для Данька. Щоб співали, як мене не буде».

Я закрив зошит. Поклав його на місце, туди, де він лежав, рівно, край до краю столу, як кладу документи. Руки в мене не тремтіли. Я перевірив.

На стіні фотографії в рамках. Тато в армійській формі, молодий, усміхнений, з чубом на лобі. Дід і баба на весіллі, вона в короні з квітів, він у кресані з пір'ям. І мама.

Мама на ґанку, влітку, у вишиванці, із розпущеним волоссям, сміється, затуляючись долонею від сонця. Мама з немовлям на руках. Немовля — я. Мама і я біля потоку, мені років десять, я стою по коліна у воді з вудкою, а вона на березі, у хустці, махає комусь, хто фотографує.