Частина 1. Глава 5. Смерека над потоком

— Нарешті онук привіз собі людину, — сказала баба Параска. Вона відпустила мою руку так само раптово, як узяла, і обернулася до Гані. — Чого стоїш, як укопана? Неси в хату пиріжки, бо вистигнуть.

Ганя метнулася на ґанок. Миска в її руках колихалася, як човен на хвилях.

Я стояла, тримаючи ліву долоню перед собою, ніби в ній щось лежало. Шрам горів. Не боляче, а так, як горить шкіра, коли з морозу заходиш у тепло.

Вона не про мене. Вона про нього. «Нарешті онук привіз наречену. Я думала, не доживу». Звичайні бабусині слова. Нічого більше.

Я глянула на Богдана. Він дивився на бабу так, ніби бачив її вперше. Між бровами в нього лягла та сама коротка зморшка, яку я знала з офісу: вона з'являлася, коли в кошторисі не сходилися цифри.

— Заходьте, — сказала баба Параска, вже з ґанку. — Юрку, і ти заходь. Коней у стайню, там сіно є. І не здумай мені відмовлятися, бо обіджуся до Великодня.

* * *

Усередині хата виявилася більшою, ніж здавалася ззовні. І теплішою. Тепло вдарило в обличчя з порога, густе, медове, з запахом печі, тіста, сушених трав і воску. Я зупинилася в сінях, роззуваючись, і на секунду мені запаморочилося в голові.

Кухня тут була водночас і їдальнею, і серцем хати. Посередині стояла піч, величезна, біла, з лежанкою, розписана по боках червоними квітами й синіми птахами. На печі грілися валянки. Над нею на жердинах сушилися пучки трав, і я впізнала деякі: м'ята, чебрець, звіробій. Під стелею, на сволоку, був вирізаний хрест і якісь знаки, сонечка, ялинки. Стіни білені, а по них рушники: на іконах у кутку, на рамці з фотографіями, на вікнах. Червоні, чорні, з візерунками, такими густими, що в очах рябіло.

Під іконами горіла лампадка. Маленький вогник у червоному склі.

А на столі, застеленому вишитою скатертиною, стояло стільки їжі, що на ній можна було нагодувати весь двадцять третій поверх «Ярема Девелопмент» разом із юристами.

Банош у чавунці, жовтий, як сонце, політий шкварками й засипаний бринзою. Гуслянка в глиняному глечику. Пиріжки, гора пиріжків: із квасолею, з картоплею, з капустою, з чорницями, вони лежали на рушнику, загорнуті ще одним рушником, і пахли так, що я мало не застогнала вголос. Грибна юшка в мисці, від якої йшла пара. Солоні огірки, квашена капуста з журавлиною, сало з часником, хліб, великий, круглий, з блискучою скоринкою.

— Бабо, — сказав Богдан, — ти що, весілля справляєш?

— Миколая сьогодні, — відказала баба Параска, сідаючи на чільне місце, під образами. — І онук вертається. А ти хотів, щоб я тобі сухарів насипала?

— Я б і сухарям радий.

— От тому ти й худий, що сухарям радий. — Вона кивнула на лаву. — Сідай. А ти, дитино, біля нього. Ганю, наливай юшку.

Я сіла. Лава була широка, дерев'яна, застелена ліжником. Богдан сів поруч, і лава прогнулася, і я сповзла до нього ближче. Він не відсунувся. Я теж.

Юрко прийшов із морозу, червоний, із засніженою чуприною, і сів навпроти. Ганя наливала юшку, накладала банош, підкладала пиріжки, і робила це так спритно, що я не встигала стежити за її руками. При цьому вона не закривала рота ні на секунду.

— А ви ж з Києва, так? А ви ж давно разом? А як ви познайомилися? А ви вже дату призначили? А де весілля гратимете, тут чи там? Бо якщо тут, то треба вже музик кликати, бо на Водохреща всі розібрані, а Петрик з Ворохти, той, що на скрипці, він уже...

— Ганю, — сказала баба Параска.

Ганя замовкла. На три секунди.

— А ви гуцулку вмієте танцювати?

— Ганю!

— Та я ж тільки питаю! Хіба ж не можна людину спитати?

Я засміялася. Не могла стриматися. Ганя глянула на мене з таким щирим здивуванням, ніби я засміялася на похороні, а тоді теж засміялася, голосно, грудьми, так, що затряслися щоки.

— Ой, а вона в тебе весела, Даньку! А ти ж такий кислий завжди був! Пам'ятаю, як ти в отця Василя...

— Груші крав, — сказав Богдан. — Юрко вже розповів.

— А, ну то ти знаєш.

Я їла банош і думала, що ніколи в житті не їла нічого смачнішого. Він був гарячий, густий, ніжний, як крем, і бринза на ньому розтавала солоними струмками, а шкварки хрумтіли на зубах. Я з'їла тарілку, потім пиріжок із квасолею, потім іще один, з чорницями, і чорничний сік потік мені на підборіддя. Я витерла його пальцем і облизала палець. А тоді помітила, що Богдан дивиться на мене.

Не так, як в офісі. Без льоду. Без оцінки. Просто дивиться, як я облизую палець. І в його сірих очах відбивалася лампадка.

Я опустила руку.

— Смачно? — спитала баба Параска. Вона майже не їла. Сиділа, тримаючи в руках кухоль із гуслянкою, і дивилася на нас, переводячи погляд з мене на нього, з нього на мене.

— Дуже, — сказала я. — Я такого не їла... — Я хотіла сказати «ніколи», але слово не прийшло. Прийшло інше. — Давно.

— Давно, — повторила баба Параска. І кивнула, наче я сказала щось важливе.

* * *

Говорили потім про все. Про те, що снігу цього року багато, а торік не було зовсім. Про те, що в Михася теля народилося з білою зіркою на лобі, і це на щастя. Про те, що отець Василь цього року хоче, щоб колядники пішли з вертепом, як колись, а молодь вся в телефонах, і де ти тих пастухів набереш. Юрко розповідав про туристів із Польщі, які приїхали шукати мольфара, а він повів їх до діда Николи, і дід Никола їм так наворожив, що поляки поїхали щасливі, хоча нічого не зрозуміли.

Богдан мовчав. Відповідав, коли питали, коротко, ввічливо. Але я відчувала крізь лаву, крізь ліжник, крізь два шари одягу, що він натягнутий, як струна. Він їв мало. Двічі підводив очі на двері в глибині хати. Невеликі, низькі, фарбовані в синій колір, зачинені. На дверях висів рушник із вишитими маками.

Я не питала. Але я запам'ятала.

Під кінець вечері баба Параска встала. Повільно, спираючись на стіл.

— Даньку. Ходи-но зі мною. Маю тобі дещо сказати.

Він підвівся. Глянув на мене.

— Іди, — сказала я. — Я тут.

Слова вийшли самі, тихо, наче ми справді були парою, наче я звикла казати йому такі речі. Він затримав на мені погляд. А тоді пішов за бабою в глибину хати, і за ними рипнули інші двері, не сині.