Частина 1. Глава 4. Сокільське

Спершу з білої темряви виринули коні.

Двоє. Великі, темні, з густими гривами, на яких лежав сніг, і з парою, що валила з ніздрів, як із двох паровозів. На шиях у них гойдалися дзвіночки на червоних ременях, а над кінськими головами, на дузі, висів ліхтар. Старий, гасовий, справжній, такий, як у фільмах про дев'ятнадцяте століття. Світло в ньому хиталося, і від цього здавалося, що коні не йдуть, а пливуть.

За кіньми ковзали сани. А на санях, у кожусі до п'ят і в шапці, натягнутій по самі брови, стояв чоловік з батогом у руці.

— Тпру-у, Гнідко! Стій, Ласко, стій, кажу!

Коні спинилися за кілька метрів від машини. Чоловік зіскочив у сніг, провалившись по коліна, і пішов до нас, піднявши ліхтар.

Богдан уже був надворі. Я теж вилізла, хоча він гукнув «сиди», і нова вишнева куртка одразу стала білою.

Чоловік підняв ліхтар до Богданового обличчя. Світло лягло на гострі вилиці, на мокре від снігу волосся, на шрам на підборідді. Чоловік завмер.

— Ну ні, — сказав він. — Ну ні. Не може бути.

— Юрку, — сказав Богдан.

— Даньо?! — Чоловік зірвав із себе шапку, і з-під неї вивалилася густа русява чуприна. Обличчя в нього було широке, рум'яне, з рудуватою бородою, у якій застряг сніг, і зі світлими, дуже веселими очима. — Даньо Ярема! Ти?! Живий! А ми вже думали, тебе в тому Києві з'їли!

І він обійняв Богдана. Не по-міському, легенько, з поплескуванням по спині, а по-справжньому, по-ведмежому, так, що Богдан аж хитнувся. Я бачила, як Богдан на секунду заклякнув, а тоді його рука повільно піднялася і лягла Юркові на плече.

— Живий, — сказав він глухо.

— Баба Параска з обіду мене посилає, — Юрко нарешті відпустив його і ляснув по плечу так, що з куртки зсипався сніг. — Каже: «Юрку, запрягай, бо мій онук не вміє їздити по наших дорогах, сяде в замет на Кривому повороті». Я їй кажу: «Бабо, та він на джипі, там такі колеса, що він і на Говерлу виїде». А вона: «Запрягай, кажу!» Я й запріг. — Він глянув на машину, що сиділа в заметі під кутом, як підстрелений звір. — Ну, баба знала.

— Баба завжди знає, — сказав Богдан.

І тут Юрко побачив мене.

Він підняв ліхтар. Світло вдарило мені в очі, і я примружилася. Юрко дивився довго. Дуже довго. Веселість з його обличчя не зникла, але щось у ній змінилося, ніби в чистому склі з'явилася тріщинка.

— А це хто? — спитав він.

— Мирослава, — сказав Богдан. І після паузи, якої ніхто, крім мене, не помітив: — Моя наречена.

— Наречена, — повторив Юрко. Не відводив від мене очей. — Добрий вечір, Мирославо.

— Добрий вечір.

— Ми з вами... — Він запнувся. — Ми ніде не бачилися?

— Не думаю. Я з Києва.

— З Києва, — сказав він. Потім струснув головою, наче відганяв муху, і знову засміявся. — Та ну. Привиділося. Тут у темряві кожна друга на когось схожа. Сідайте! Чого стоїте? Баба вже тричі пиріжки гріла.

* * *

Сани виявилися широкими, з високими бортами й купою сіна на дні. Зверху лежав кожух. Овечий, важкий, із запахом вовни, диму й тварини. Юрко загорнув мене в нього, як немовля, від підборіддя до черевиків, і посадив у куток.

— Отак. Щоб наречена не задубла, бо баба мене живцем з'їсть.

Богдан сів поруч. Близько. Ближче, ніж треба. Наші плечі торкалися крізь кожух, і я відчувала, яке від нього йде тепло, хоча він щойно годину стояв на морозі.

Валізи Юрко закинув назад. Машину лишили на дорозі з увімкненою аварійкою.

— Завтра Михась на тракторі витягне, — сказав Юрко, вилазячи на передок. — Він однаково по сіно їде. Но-о, Гнідко! Но, Ласко!

Сани рушили.

Я ніколи не їздила на санях. Тобто, може, й їздила, але не пам'ятала. Це було зовсім не схоже на машину. Машина ріже дорогу. Сани пливуть по ній. Повільно, м'яко, з легким скрипом полозів, і дзвіночки дзеленчать у такт кінським крокам, а ліхтар гойдається, і сніг летить в обличчя, і ти не бачиш, куди їдеш, і тобі зовсім не страшно. Бо попереду широка спина в кожусі, а збоку тепле плече.

Вітер ущух, коли ми спустилися з перевалу. Сніг ще падав, але вже повільно, лагідно, великими пластівцями, що кружляли в світлі ліхтаря, як метелики навколо лампи. Хмари розійшлися, і з-за них визирнув місяць. Майже повний. Великий. І світ раптом проявився, як фотографія у ванночці з проявником.

Я ахнула.

Ми їхали по дну долини. Довкола стояли гори. Не просто стояли, а нависали, величезні, мовчазні, вкриті смереками, і кожна смерека була вдягнута в білу шубу. Місяць обливав їх сріблом. На схилах, там і тут, світилися вікна. Жовті, теплі, маленькі, розкидані так, ніби хтось розсипав по горах жменю намистин. Над деякими хатами йшов дим, прямий, як свічка, бо вітру вже не було. А внизу, вздовж дороги, біг потік. Я не бачила його, тільки чула. Він шумів під кригою, глухо, вперто, як серце під ковдрою.

— Сокільське, — сказав Юрко, не обертаючись.

На в'їзді стояла табличка. Стара, синя, з білими літерами, наполовину засипана снігом. Ліхтар хитнувся і вихопив її з темряви на одну мить.

«СОКІЛЬСЬКЕ».

Щось ворухнулося в мене в грудях. Щось маленьке, як рибка під кригою. Я не встигла його схопити. Воно зникло.

Я втомилася. Я сьогодні проїхала дев'ятсот кілометрів, впала в замет, отримала каблучку покійної жінки. Звісно, мені щось ввижається.

— Ти мерзнеш? — тихо спитав Богдан.

— Ні.

— Ти тремтиш.

— Це від гарного.

Він мовчав. Потім я відчула, як під кожухом його рука знайшла мою. Не як у договорі. Не два пальці на зап'ястя. Він просто взяв мою долоню у свою, велику й теплу, і тримав. Ніхто не бачив. Юрко дивився на коней. Місяць дивився на гори.

Я не відсунула руку.

— А пам'ятаєш, Даньо, — гукнув Юрко через плече, і голос його покотився долиною, — як ти з Гнідкового діда впав? З Гнідка-старого, царство йому небесне. Ти тоді заліз на нього без сідла, бо хотів показати, що ти вже козак, а він тебе через голову, та просто в гній!

— Пам'ятаю, — сказав Богдан.

— Тиждень потім від тебе так тхнуло, що баба тебе в стайні годувала! — Юрко зареготав, і коні тривожно стригли вухами. — А пам'ятаєш, як ми в отця Василя груші крали? А він нас застукав і змусив «Отче наш» читати, поки ті груші не доїмо? Я з тих пір груш не їм!