Частина 1. Глава 3. Каблучка з ломбарду

До Житомира ми мовчали.

Не тому, що не було про що говорити. Просто мовчати з ним виявилося легше, ніж я думала. Він вів машину так само, як підписував документи: рівно, впевнено, без зайвих рухів. Ліва рука на кермі, права на важелі. Радіо не вмикав. Тільки шини шурхотіли по мерзлому асфальту, і за вікном пропливали чорні поля з білими латками інею, сосонки вздовж траси, рідкі заправки, що світилися, як космічні станції.

Я пила свою каву з корицею, тримала стаканчик обома руками і думала про те, що мій бос знає, скільки цукру я кладу.

Що ще він знає? Розмір моєї ноги? Що я плачу на мультфільмах? Що я досі сплю з плюшевим зайцем на ім'я Михайло Петрович?

Останнього він знати не міг. Я сподівалася.

Коли небо на сході почало сіріти, а потім рожевіти, ніби хтось обережно розводив у ньому акварель, він нарешті заговорив.

— Познайомилися ми в квітні. Ти прийшла на співбесіду в зеленій сукні.

— У синій.

— У зеленій. Темно-зеленій, з білим комірцем. І в тебе була подряпина на лівій руці, ти весь час прикривала її долонею.

Я подивилася на свою ліву руку. Подряпини там давно не було. Була від кота сусідки, якого я тоді ловила на сходах, бо він утік, а сусідка плакала.

— Звідки ти...

— Я дивлюся на людей, коли беру їх на роботу. Це моя робота. — Він перемкнув передачу, обганяючи фуру. — Отже. Ти прийшла в зеленій сукні. Я тебе взяв, бо ти була єдиною з дев'яти кандидаток, яка не намагалася мені сподобатися.

— Я намагалася.

— Ти спитала, чи правда, що від мене за рік пішли чотири асистентки.

— Ну... я хотіла знати, на що підписуюся.

— Отож.

Я засміялася і прикрила рот долонею, як тоді, в квітні.

— А далі? Бабуся спитає, коли ти закохався.

Він довго не відповідав. Траса вигиналася довгою дугою, і на ній з'явилося сонце, низьке, біле, сліпуче. Він опустив козирок.

— Скажемо, що у вересні, — сказав він нарешті. — Коли ти лишилася на ніч, бо в нас упав сервер з усіма кошторисами. Ти сиділа на підлозі в серверній і плела косу, поки айтішники лаялися. А потім заснула на кріслі в приймальні, і я накрив тебе своїм піджаком.

Я обернулася до нього так різко, що мало не облилася кавою.

— Це ти?!

— Що я?

— Піджак! Я прокинулася о п'ятій ранку під чоловічим піджаком і думала, що це охоронець Петро! Я йому потім цілий тиждень печиво носила!

— Петро мені розповідав. Йому сподобалося печиво.

— Богдане!

Я сказала це без жодної підготовки, від щирого обурення, і його ім'я вийшло легко, дзвінко, як дзвіночок. Він глянув на мене краєм ока. І знову цей короткий рух у кутику рота.

— Бачиш, — сказав він. — Найкраща брехня стоїть на правді.

Я замовкла. Мені раптом стало дивно і трохи лячно. Бо якщо він накрив мене піджаком у вересні, а я про це не знала, то скільки ще всього було, про що я не знала? І чому він це робив?

Він просто порядна людина. Порядні люди накривають сплячих асистенток піджаками. Петро б теж накрив.

Петро, щоправда, не накрив. Петро дивився серіали.

* * *

У Хмельницькому ми зупинилися на заправці. Він купив мені хот-дог і чай, собі — подвійне еспресо, яке випив за два ковтки, стоячи біля машини, на холоді, як людина, що не потребує тепла. Я дивилася на нього крізь вікно кафе, жуючи хот-дог, і думала, що він самотній. Не так, як самотні люди, що сумують. А так, як самотня скеля посеред поля: їй ніхто не потрібен, і вона давно забула, що буває інакше.

Потім було Тернопілля, біле від першого снігу. Поля лежали рівні, чисті, як нові простирадла. Над селами курився дим. У Тернополі ми звернули до торгового центру.

— Я не піду, — сказала я.

— Пункт шостий.

— Пункт шостий не каже, що ти маєш обирати мені черевики.

— Пункт шостий каже, що я плачу. Обирай сама.

Я обрала сама. Найдешевші, які знайшла: сірі дутики з липучкою, схожі на два невеликі дирижаблі. Він подивився на них, потім на мене, потім узяв із полиці інші. Шкіряні, на шнурівці, з хутром усередині, з товстою рифленою підошвою. Справжні гірські черевики. Ціну я побачила на коробці й одразу відвела очі, бо мені стало погано.

— Приміряй.

— Вони коштують як мій місяць...

— Приміряй, Мирославо.

Я приміряла. Вони сіли так, наче їх шили на мене. Нога одразу потеплішала, і це було таке дивне, забуте відчуття, що мені захотілося сісти просто на підлогу магазину і посидіти отак трохи.

— Беремо, — сказав він продавчині. І ще куртку. І рукавиці. І шапку з помпоном, яку я взяла жартома, щоб подражнити його, а він подивився, кивнув і поклав до кошика.

— Помпон тобі пасує, — сказав він.

— Ти знущаєшся.

— Я ніколи не знущаюся. Я констатую.

На касі я відвернулася, щоб не бачити суми. Коли ми вийшли, мої старі черевики лежали в пакеті, а я стояла в нових, у теплій куртці кольору стиглої вишні, з помпоном на голові, і відчувала себе чужою. Іншою жінкою. Ніби мене позичили в когось щасливішого.

— Тепер каблучка, — сказав він.

— Я знаю ломбард на Подолі...

— Ми не на Подолі.

— Тут теж є ломбарди. У кожному місті є ломбарди. Купимо якесь простеньке колечко, бабуся не відрізнить, а потім я тобі його поверну, і ти здаси назад.

Він спинився посеред паркінгу. Вітер шарпав його шарф. Він подивився на мене так, ніби я запропонувала привезти бабусі пластмасову ялинку замість живої.

— Моя баба, — сказав він повільно, — шістдесят років носить обручку, яку мій дід викував сам, з двох срібних монет, коли повернувся з війни. Вона знає вагу срібла в долоні. Вона знає, як пахне старе золото і як пахне ломбард. Якщо ти приїдеш до неї з каблучкою з ломбарду, вона все зрозуміє раніше, ніж ти встигнеш сказати «добрий вечір».

Я мовчала.

— Купимо в Косові, — сказав він. — Там є майстер.

* * *

Косів зустрів нас сутінками і запахом диму. Місто лежало в долині, оточене горами, і гори були вже не ті м'які пагорби, що на Тернопільщині. Вони стояли темні, високі, вкриті смереками, а на вершинах біліло. Річка внизу шуміла голосно, по-гірськи, і я відчинила вікно, щоб почути її краще. Повітря вдарило в обличчя холодом і чимось таким, від чого в мене раптом защипало очі. Смола. Дим. Сніг. Мокрий камінь.