Частина 1. Глава 2. Пункт перший

— Не знаю, — сказала я. — Ніколи не пробувала.

— Брехати?

— Бабусям. Моїх бабусь не стало до того, як я навчилася брехати.

Він кивнув, ніби я відповіла на тестове запитання правильно, і сів нарешті у своє крісло. Шкіряне, високе, з гнутою спинкою. У ньому він завжди виглядав як суддя. Зараз, без краватки і з закоченими рукавами, він виглядав як суддя після дуже довгого засідання.

— Тоді почнемо з того, що брехати не доведеться майже ніде, — сказав він. — Найкраща брехня стоїть на правді. Ми познайомилися в офісі. Ви моя асистентка. Ми працюємо разом вісім місяців. Усе це правда.

— А решта?

— А решта — деталі.

— Деталі — це коли ви раптом закохалися у свою асистентку, бо вона приносила вам каву вчасно?

— Можна й так.

— Ваша бабуся в це повірить?

Він подумав. Чесно подумав, я бачила, як у нього між бровами пролягла коротка зморшка.

— Ні, — визнав він. — Але вона повірить, що ви закохалися в мене.

Я пирхнула раніше, ніж устигла себе зупинити.

— Перепрошую. Це було непрофесійно.

— Це було дуже професійно. Саме так ви й маєте реагувати, коли хтось у селі скаже, що я вам не пара. — Він підсунув мені договір ближче. — Читайте. Усе, що вам не подобається, викреслюйте. Усе, чого бракує, дописуйте. У вас є ручка?

У мене завжди є ручка. Я асистентка. Без ручки я почуваюся голою.

Я відкрила першу сторінку і почала читати, а він відкинувся в кріслі і став мене розглядати. Мені не треба було піднімати очей, щоб це знати. Я відчувала цей погляд щокою, наче протяг із прочиненого вікна.

* * *

«Пункт 1. Виконавець зобов'язується публічно виконувати роль нареченої Замовника перед родичами, сусідами та іншими третіми особами в селі...»

Назви села не було. Замість неї стояли три крапки.

— Тут пропущено, — сказала я.

— Я знаю.

— Чому?

— Бо якщо ви відмовитеся, вам не треба знати, звідки я. — Він сказав це так спокійно, ніби йшлося про розклад потягів. — Під Верховиною. Цього досить.

Я ледь помітно здригнулася. Він помітив. Звісно, помітив.

— Що?

— Нічого. Моя мама була звідти родом. З Верховинщини.

— З якого села?

— Не знаю. — Це була майже правда. — Ми переїхали до Києва, коли мені було вісім. Мама ніколи не розповідала. Я пам'ятаю гори, потік і блакитну хату. І ще що там був дуже холодний сніг.

— Сніг усюди холодний.

— Не такий.

Він дивився на мене трохи довше, ніж треба. Потім кивнув на документ.

— Читайте далі.

«Пункт 2. Виконавець проживає разом із Замовником у помешканні, наданому родичами Замовника. Сторони докладають розумних зусиль для забезпечення окремих спальних місць».

— «Розумних зусиль»? — перепитала я.

— Хата в баби на три кімнати. Одна її, одна моєї матері. Колишня. Туди ніхто не заходить. Лишається одна.

— І в ній одне ліжко.

— Там лава. Широка. І піч.

— А ви спатимете на печі?

— Я спатиму там, де мені вкажуть. — Він трохи нахилив голову. — Ви хочете, щоб я дописав «на підлозі»?

— Я хочу, щоб ви дописали «на підлозі, на печі, у сінях, у хліві з коровою, будь-де, крім лави».

Він простягнув руку. Я дала йому ручку. Він написав на полях дрібним, рівним, нахиленим уперед почерком: «Замовник не займає спальне місце Виконавця». І розписався.

— Корову не обіцяю, — сказав він. — Корова в баби з характером.

Я подивилася на нього. Він на мене. Обличчя в нього було цілком серйозне. Але я вже працювала з ним вісім місяців і дещо розуміла. Це був жарт. Богдан Ярема щойно пожартував. Я не знала, що з цим робити, тому продовжила читати.

«Пункт 3. Фізичний контакт між Сторонами обмежується діями, необхідними для достовірності ролі: тримання за руки, обійми, поцілунок у щоку або лоб».

— А в губи?

Це вийшло голосніше, ніж мені хотілося. Я відчула, як спалахнули вуха.

— У губи, — повільно повторив він, — лише в разі крайньої потреби. За попередньою згодою Виконавця.

— А як ви попросите згоди? Посеред вулиці? «Мирославо, чи не заперечуєте ви, якщо я вас поцілую, бо на нас дивиться тітка Ганя»?

— Хто така тітка Ганя?

— Я не знаю! Я її вигадала! У кожному селі є тітка Ганя!

Він мовчав секунду. Потім тихо сказав:

— У нашому справді є Ганя. Федорчук. Вона знає все про всіх, і те, чого не знає, вигадує краще за правду.

— Ну от. Бачите.

— Бачу. — Він знову взяв ручку. — Домовимося про знак. Якщо мені треба буде вас поцілувати, я торкнуся вашого зап'ястя. Отак. — Він простягнув руку через стіл і двома пальцями легко, ледь-ледь торкнувся внутрішнього боку мого зап'ястя, там, де б'ється пульс.

Пульс, звісно, зрадив мене миттєво.

— Якщо ви не згодні, — сказав він, не забираючи пальців, — ви відсуваєте руку. Якщо згодні — ні.

Я відсунула руку. Різко, наче обпеклася.

— Зрозуміла.

— Добре. — Він дописав щось на полях. Я не бачила що.

* * *

Ми сиділи над договором до пів на першу. Він замовив піцу. Ніколи в житті я не думала, що побачу, як Богдан Ярема їсть піцу з картонної коробки, тримаючи шматок двома пальцями, щоб не закапати сорочку. Але він їв. І навіть сказав, що з грибами краще, ніж з ананасом, і що люди, які кладуть ананаси на піцу, мабуть, також кладуть цукор у каву.

Я дописала свої пункти.

Перший: жодних робочих листів після десятої вечора. Він погодився, але попросив «крім форс-мажорів». Я сказала, що форс-мажор — це пожежа, повінь або Остап, і більше нічого. Він подумав і написав «пожежа, повінь, Остап».

Другий: на Різдво до мене приїде сестра. Якщо в селі доведеться пояснювати, хто вона, то вона моя сестра, а не ще якась роль. Ліза не вміє брехати. Тобто вміє, але дуже погано і дуже голосно.

— Нехай приїздить, — сказав він. — Баба любить дітей. Тільки попередьте, що в хаті немає вайфаю.

— Немає вайфаю?

— Там є гори, піч, корова і Бог. Вайфаю нема.

— Вона мене вб'є.

— Ліза — ваша сестра, — сказав він. — Значить, вона виживе.