Частина 1. Глава 1. Кава без цукру

Богдан Ярема п'є каву без цукру, о восьмій нуль-нуль, з білої чашки без жодного напису. Якщо принести о восьмій нуль дві, він не скаже ні слова. Тільки подивиться так, ніби ти щойно розбила вітрину його персонального всесвіту, а тоді повернеться до монітора.

Я дізналася це за перший тиждень. За вісім місяців я дізналася ще багато чого. Він не терпить парфумів із ваніллю. Не відповідає на дзвінки з невідомих номерів. Тримає в шухляді столу три однакові сірі краватки на випадок, якщо котрась постраждає. Ніколи не дивиться у вікно, хоча вікно в нього на всю стіну, з Дніпром, мостами й небом, за яке інші платили б окремо.

І він ненавидить свята.

Це я зрозуміла сьогодні, коли весь двадцять третій поверх «Ярема Девелопмент» пахнув мандаринами, а його кабінет лишався темним.

— Мирко, ну скажи йому, — Оксана з бухгалтерії тицьнула мені в руку пластиковий келих з ігристим. — Хай вийде хоч на п'ять хвилин. Люди старалися.

Люди справді старалися. Хтось із маркетингу обмотав колони гірляндою, тож вони мигали синім і золотим, як у дешевому казино. На столі стояли канапки, тарталетки з червоною ікрою, яку ніхто не їв, і величезний торт у формі логотипу компанії. Юристи в кутку вже співали щось про ялинку. Тарас, наш наймолодший юрист, наспівував фальшиво, зате з душею.

— Він не вийде, — сказала я.

— А ти спробуй. Тебе він хоч чує.

— Мене він чує, коли я кажу «о десятій у вас Гартман» або «підпишіть тут». Слово «корпоратив» у нього в словнику не значиться.

Оксана закотила очі так, що мало не побачила власну потилицю.

— Знаєш, що в нього значиться? Робота і робота. Тридцять один рік чоловікові. Гарний, як із реклами годинників. А живе як монах. Ти бачила, щоб йому хтось дзвонив? Мама, дівчина, бодай собака?

— Собаки не дзвонять.

— Мирко!

Я засміялася і ковтнула ігристого. Воно було тепле й солодке, і від нього одразу защипало в носі.

Насправді я бачила. Раз на тиждень, у неділю, о дев'ятій вечора, Богданові Андрійовичу дзвонить номер, підписаний у його телефоні одним словом: «Баба». Я знаю, бо в неділю він часом просить мене приїхати з документами, і тоді телефон лежить на столі між нами. Він ніколи не бере. Дивиться, як екран світиться, рахує дзвінки до кінця, а потім перевертає телефон догори дном.

Цього я Оксані не сказала. Це було не моє.

Мій телефон завібрував у кишені піджака. Я дістала його, сподіваючись побачити щось на зразок «сестричко, я помила посуд», і застигла.

«Шановна Мирославо Сергіївно. Нагадуємо, що заборгованість за навчання Бондар Єлизавети за перше півріччя становить 48 000 грн. У разі непогашення до 15 грудня ліцей буде змушений розглянути питання про відрахування учениці».

Я перечитала двічі. Цифри не змінилися.

А потім одразу, ніби вони змовилися, прийшло друге.

«Банк нагадує: прострочений платіж за кредитним договором № ... Сума до сплати: 31 240 грн. Подальше прострочення може призвести до...»

До чого саме, я дочитувати не стала. Знала й так.

— Ти чого зблідла? — Оксана нахилилася до мене. — Що там?

— Нічого. — Я заблокувала екран і всміхнулася. Всміхатися я вміла. За п'ять років навчилася всміхатися так, щоб ніхто не ставив другого запитання. — Сестра пише, що спалила макарони.

— Боже, ці підлітки.

— І не кажи.

Я поставила келих на підвіконня, біля горщика з фікусом, який хтось прикрасив мішурою, і пішла до свого столу. Ноги несли самі. Дзвеніло у вухах.

Сорок вісім тисяч. Тридцять одна. Разом сімдесят дев'ять двісті сорок. Моя зарплата після податків — тридцять дві. Премії в нас на Новий рік не платили вже два роки, бо «складний період для галузі». На картці зараз було чотири тисячі сто. На ощадному рахунку, який я відкрила з таким пафосом, ніби збиралася стати фінансовою акулою, не було нічого вже з вересня.

Спокійно. Ти щось придумаєш. Ти завжди щось придумуєш.

Я сіла у своє крісло. З приймальні було видно двері його кабінету, матове скло з тонкою смужкою прозорого на рівні очей. Світло там не горіло. Але я знала, що він там. Він завжди там.

* * *

Ліза зателефонувала о дев'ятій. На фоні грала музика, і хтось реготав.

— Ти де? — спитала я.

— У Даші. Ми робимо проєкт з історії.

— Під Тейлор Свіфт?

— Історія не забороняє Тейлор Свіфт. — Пауза. Звук дверей, тиша. Вона кудись вийшла. — Мир. Тобі прийшло з ліцею?

Я заплющила очі.

— Прийшло.

— Я можу перевестися в звичайну школу. Чесно. На Оболоні їх купа. Мені взагалі пофіг.

Їй не було пофіг. У ліцеї був її театральний гурток, її Даша, її вчителька літератури, яка сказала мамі, коли Лізі було одинадцять, що в дівчинки «рідкісне відчуття слова». Мама тоді прийшла додому й розплакалася від щастя на кухні, просто над каструлею з борщем. Це був останній рік, коли мама плакала від щастя.

— Ніхто нікуди не переводиться, — сказала я. — Не вигадуй.

— Мир, у нас нема грошей.

— У нас є я.

— Ти не банкомат.

— Я краща за банкомат. Банкомат не вміє варити сирники.

Вона хмикнула. Я почула, що вона намагається не засміятися, бо тоді доведеться визнати, що розмова закінчилася.

— Ти довго ще?

— Ні. Ще трохи. У нас корпоратив.

— Ти на корпоративі? — Голос у неї став підозрілим. — Ти ж ненавидиш корпоративи.

— Я їх терплю. Це різне.

— Не пий багато. І не цілуйся з юристами.

— Лізо!

Вона відключилася раніше, ніж я встигла сказати, що юристи, загалом, непогані хлопці, і що це не її справа.

Я поклала телефон екраном донизу. Ось так. Як він.

Корпоратив тим часом перейшов у ту стадію, коли хтось обов'язково пропонує караоке. Тарас запропонував «Червону руту». Відділ продажів підхопив. Я сиділа, слухала, як двадцять дорослих людей розтягують «ти моя, червона руто», і думала про те, що в мене є дві речі, які можна продати: мамині сережки з гранатами й татова стара «Лада», яка стоїть у гаражі в кооперативі й не їздить з дня похорону. Сережки я не продам. «Лада» коштує менше, ніж ліцей.