Розділ 11

Богдан

Тащу всі ці штуки і чортихаюсь подумки… Я сфоткав усі проблемні місця і показав продавцю, той мені, схоже, впарив більше, чим треба, але краще більше, ніж менше. 

Коли відчиняю двері квартири, вони все ще незамкнені. 

Голос Міли чути з кухні. Вона щось там весело муркоче під акомпанемент води з крану і шкварчання сковорідки. Це так по домашньому. Що я на якусь мить уявляю себе її чоловіком. І мені подобається це відчуття.   

Кладу все в передпокої і роззуваюсь, коли до мене підбігає малий:

— Ти повернувся! А що цу ти приніс? Ти тепер у нас будеш жити? 

— Мама попросила допомогти з дрібним ремонтом, — кажу я. — Жити, певно, поки що не пустить, — я усміхаюсь і підморгую йому.  — Але я буду працювати в цьому напрямку.

— Я буду тобі допомагати! — гордо зявляє Саня. — Це у тебе дрель? Ого, а мені можна її потримати? 

— Почекай хвилинку, я хоч взуття зніму, — я усміхаюсь.

Чорт, все ж це дуже приємно… Я реально зараз відчуваю, ніби ми повноцінна родина, нічого подібного раніше зі мною не траплялось, не думав, що мені подібне буде настільки приємно…

***

— Ну раз вже з карнизом і розеткою впорались, то з шафкою для ванної проблем бути не може, правда? — питаю я малого.

— Це тобі не робота скласти, — каже Міла, яка спостерігає за мною. — У коробці лише шурупчики і дошки. Там навіть інструкції немає. 

— Це — останнє завдання, ти сама так казала, — нагадую я. — Якщо вийде, ти маєш дати мені приз.

— Давай спочатку до столу, вже обід, — киває Міла. —  Я вже борщ зварила. Потім з новими силами підеш соромитись. Я ще не можу відійти від зламаного сверла, і ледве не спаленої дрелі…

— Але все одно воно моє. І врешті-решт я все зробив, — кажу я трохи ображено.

— Зробив, герой, — киває Міла. — І проміжна нагорода у вигляді сметани до борщу тебе вже чекає на столі. Можу ще часничку запропонувати… 

— Не треба, бо інша моя нагорода точно не розрахована на часничок. Сама теж не їж, — я усміхаюсь.

— Ти розкусив мій підступний план, — сміється вона. — Так і думала натріскатись часнику і цибулі за обідом, щоб ти сам відмовився брати свій приз. 

Мені з нею дуже легко і комфортно, навіть коли вона пручається. Я вже не відповідаю на чергові колючі фрази. Йду разом із Сашком і Олею обідати, а потім з новими силами берусь за роботу, от тільки…

***

— Блін… Чому я не можу знайти цієї клятої шафки в інеті, — кажу дещо роздратовано. 

Нічого не виходить, підступна шафка вже три години стоїть незібрана, а я відчуваю себе останнім придурком.

Дівчата щось шепотілись на кухні, втомившись дивитись на мої муки. 

Міла певно умисно не додала мені якісь деталі. Адже коробка, яку вона мені дала вже була розпакована. Там зберігався пакетик з шурупами, завіси від дверцят, більше схожі на незрозумілих залізних крабів, і кілька дощечок. 

Я встаю з підлоги і йду на кухню. 

Коли заходжу, дівчатаа притихають.

— Там не вистачає деталей, — кажу насуплено. 

— Це все, що мені видали в магазині, — Міла розводить руками. — Але якщо тобі не вистачає досвіду і вмінь — то визнай це. Ти зробив все, що міг. Я тебе не звинувачую. 

— Мені знов треба в магазин, ще є час до вечора, — кажу вперто. 

— Купиш нам чогось солоденького і шампанське, — раптом видає Оля. — Я зараз дам гроші. 

— Які гроші? Я і так все куплю, — я усміхаюсь її сестрі. 

— А все ж коли вдома є чоловік — це непогано, — задумливо тягне Оля. — Є в цьому певні плюси… 

***

До квартири заходжу з тріумфом на обличчі, не менше. Я показав деталі продавцю в "Юску" і він дав мені ще одну таку ж саму шафку, вони ще були в наявності. От тільки тепер точно з усіма деталями і інструкцією. В іншій руці тримаю пакет з супермаркету з шампанським, тістечками і фруктами. 

Міла виходить до коридору і забирає пакет. Потім дивиться на коробку. 

— Я думала ти купиш зібрану шафу, — сміється вона. — Але ти не шукаєш легких шляхів. Схвалюю.  

— Зібрані всі виставкові, — я насуплююсь. — Тим паче, я планую зібрати саме твою, а звідси взяти тільки те, чого не вистачає. 

— Ну і навіщо мені інша розібрана? — питає вона. 

— Викину, — хмикаю я. — Головне зібрати ту. І тоді я виконаю всі умови.

— Роби що хочеш. Але дверцята мають відчинятись. А шафка — не розвалюватись…. 

***

— Ну що, Саню, як тобі? — я задоволено дивлюсь на шафку, яку ми з малим зібрали. Він подавав мені детальки по інструкції, а я все те крутив.

— Виглядає круто, — хвалить нас Сашко. — Мамі має сподобатись. 

— Якщо вона не придумає ще щось, — я усміхаюсь. — Не хоче вона мене нагороджувати.