Розділ 10

Богдан

Я показую Максу сукню, яку знайшов для Міли, в інсті:

— Як тобі? Думаю, їй підійде. На ту нашу зустріч, — кажу я. — Я вже замовив, завтра заберу.

— Правильно — якщо хочеш, щоб жінка про тебе думала весь час, вона має носити той одяг, який ти їй купив. Тому розкошелься їй на гардероб, — каже Макс. І додає: — Ану покажи той магазин, бачу там нічого такі модельки, я позалипаю…

— Не надто сильний виріз?— замислююсь я. — Раптом до неї знов хтось буде липнути…

— Записуй хахалів  в блокнот, Марек поїде — натовчемо кожному пику по списку, — у Макса гарний настрій. — Гля які дині, влізуть мені в руку чи ні? — він розтопирює пальці, демонструючи свою долоню. 

— Думаю, ні, занадто вже надуті, — я сміюсь. — Це шостий? Сьомий?

— Я не знаю, але виглядають мов справжні, — Макс хмикає. — Люблю коли їх багато. 

— Як на мене, перебір, — не погоджуюсь я. — Краще, коли рівно в долоню. 

— Я пам'ятаю, як ти обурювався, що у твоєї колючки ні спереду ні ззаду немає нічого. А тепер різко змінились смаки. 

— Зрозумів, що таке хотіти людину, а не просто тіло, — я знизую плечима. 

— Якщо я стану так само поводитись, і буду телефонувати Діані — пообіцяй приспати мене як хворого кота. 

— От яким ти мене бачиш, — я сміюсь. — Ну і пофіг. Все одно це була цікава пригода. Навіть якщо того вечора все закінчиться.

— Щось мені підказує, що нічого не скінчиться. Ти ж я бик упертий. І раптом щоб Богдан Тютюник здався? Я швидше повірю, що на Землю висадились прибульці, ніж що ти відступив. 

— Я вже сто разів пробував. Вона весь час мене відштовхує, — я насуплююсь.

— Все змі-і-і-і-ниться, — протягує Макс букву “і”, немов пісню співає. — Коли вона буде знати те, що знаєш ти і знаю я. Я взагалі не розумію, чому не тикнув їй Вовчикове досьє ще під ніс? 

— Я не хочу, щоб вона обрала мене тому що її чоловік — козел, — нагадую я. — Я хочу не щоб вона пішла від нього, а щоб вона пішла до мене, це різне.

— Ти заганяєшся. звільни її спочатку від зобов'язань, а потім підкоти свою сосиску допомоги. І яка буде різниця з чого все почалось? Не ускладнюй. 

— Тобі легко казати, — я зітхаю. — А я так не хочу. Не хочу бути запасним варіантом, бо з чоловіком "не склалось".

— Але по суті так і буде. Вона обере тебе лише тоді, коли з чоловіком “не складеться”. Вона теж уперта. 

— Вона може обрати мене до того. І порвати з ним, — не погоджуюсь я.

Думаю ще про дещо… Якщо вона дізнається, що той гад так довго її обманював, їй, певно, буде боляче. А я не хотів, щоб їй знов було боляче. А ще, може, боявся. Боявся, що в глибині душі вона все ж кохає його.

— Бодь, ми з тобою з універу знайомі. Я ще пам'ятаю, що було, коли твоя Валя обрала не тебе. Якщо Міла зробить те саме — буде в стосунках і кине чоловіка заради іншого, навіть якщо той інший — ти, ти її з часом зненавидиш. Бо вона стане в один ряд з усіма дівчатами. Зрозумій це і не тисни на неї. 

— Що ти від мене хочеш? — питаю дещо роздратовано. — Щоб я прийшов до неї з букетом і обручкою? Я не розумію. 

— Щоб ти нарешті сказав їй правду. Ну або хочеш —  я скажу? Мені це на раз плюнути.

— Не лізь в це, — я знов насуплююсь. — Ми з Мілою розберемось самі.

В цю мить мій телефон дзвонить.

Це якийсь незнайомий номер. Раніше я б не брав слухавку, але зараз чомусь думаю, раптом це вона і все ж прикладаю телефон до вуха, приймаючи виклик:

— Алло? 

— О, привіт Богдане! А мама мені номер дала, коли ви в ресторан ходили, на всяк випадок, якщо її телефон сяде, — тараторить дитячий голос. — А я тут не можу робота скласти, а мама кудись пішла… 

— Хочеш, я приїду і допоможу? — питаю я. 

— А ти можеш? Прямо приїхати?  —  Саня навіть через телефон випромінює радість. 

— Я не дуже далеко, буду хвилин за двадцять, правда хочеш? — знов питаю я. 

— Звісно! Вдвох ми швидко впораємось! А морозиво купиш? — орієнтується він дуже швидко. 

— Добре, куплю, — я усміхаюсь. — Чекай, скоро буду.

— Куди ти? — Макс, який спостерігав за розмовою стрепенувся. 

— Блін, я ж пив, у тебе хоч жвачка є? — я швидко дістаю купюри з гаманця і кладу на стіл.

— Ти таксі візьми, чи що? 

— Та візьму-візьму, але жвачка все одно потрібна, то що, є? 

— На, мачо, —  Макс сміється. — Презики теж позичити? 

— Відчепись, — я штовхаю його в плече і беру жуйку. — Я їду до Сашка, збирати робота.

— Бодя ввімкнув татуся. Чи впав в дитинство… Пофіг. Їдь. 

Я киваю і швидко вбиваю в додатку таксі декілька зупинок: магазин і адресу Міли та Саші…

Міла

Я бігаю між полиць супермаркету. Часу зовсім не вистачає. І Сашко вдома сам.Тицьнула йому Богданові подарунки, аби не нудьгував. І понеслась. А все тому, що Оля, моя сестра, має прихати буквально за годину. Мен іще треба забрати її на вокзалі. І це слава Богу, що мій автомобіль вже на ходу.