Розділ 9

Міла

В автомобілі ми їдемо мовчки. У мене просто немає душевних сил розмовляти з Богданом. ВІн взагалі виглядає темніше хмари. Я боюсь порушити цю гнітючу тишу. Я взагалі відчуваю такий душевний роздрай, що не знаходжу собі місця. 

Нарешті, після довгих хвилин, які супроводжувались лише шурхотом шин по асфальту і гулом мотору, автомобіль зупиняється. 

— Я тобі на завтра треба? — питаю у Богдана. 

— Тобі це головне, пошвидше заробити свої гроші, — хмикає він. 

— А ти в цьому сумнівався? Ми ніби й контракт уклали саме тому, що мені треба гроші. 

Він хмикає і дістає з кишені гаманець, а звідти тягне купюри, от тільки це не гривні. Відраховує щось і простягає:

— За кожну годину твого часу. Вчора, сьогодні, до того, — говорить сухо і якось холодно.

В грудях росте велика куля болю. Здається  я перестаралась сьогодні. З цим Денисом. І взагалі. Я не хотіла, аби наше спілкування стало аж таким. Дивлюсь на гроші, немов мені пропонують руку в пащу лева засунути. 

— Порахуєш все в підсумку, — кажу нарешті. Чомусь голос звучить глухо, мов не мій. 

— Ні, забереш зараз, — він кладе мені на коліна гроші, бо в руки я їх не приймаю. 

— Тобі треба відпочити, — кажу я. — Всім нам треба відпочити. Бувай, Богдане. 

Я скидаю гроші з колін. 

— Якщо робиш боляче, йди до кінця, — кидає він, зазираючи мені в очі. 

— Не тисни мені на нерви, — починаю сердитись. Раптом вся ця ситуація мені починає здаватись абсолютно несправжньою. Так само як раніше я не могла повірити, що він щось відчуває до мене, так само й зараз — мені все здається грою. І лише я тут по справжньому страждаю, спіймана мов рибка на гачок. 

— Чим же я тобі ще не вгодив? — він підтискає губи. — Бери кляті гроші. 

— Я втомилась від тебе. Заплатиш все як домовлялись, в кінці місяця, — я нарешті відстібаю пасок безпеки, і не дивлячись більше на Богдана виходжу з машини. 

Прохолода літньої ночі ударяє в обличчя. Я не вірю йому. Не маю права вірити. ВІн лише грає на нервах. Багатий мажор, що вирішив розважитись за мій рахунок. Тоді чому мені так боляче? Чому я все ще хочу йому щось сказати. Я навіть обертаюсь, але він так різко дає газу, що мене обдає поривом вітру. 

***

— Я абсолютно заплуталась, — кажу я Наді. — Я не знаю, що я відчуваю. Я розумію, що це неправильно. Але мене тягне до нього. А він не телефонує. 

Ми сидимо в літньому кафе. Перед мною стоїть латте, Надя п'є мохіто. І минуло вже чотири дні, як Богдан поїхав від мене. Чотири дні, як  я гіпнотизую телефон, боячись пропустити смс від нього. 

— Образився після того вечора, — зітхає вона. — Ну, ти ж сама сказала йому, що втомилась від нього. 

— У мене Вова, — пояснюю я. — Я маю бути з ним в цей важкий період. Ти ж розумієш. Вова моя синиця в руці. А Богдан — незрозуміло що. Примара. Сьогодні є — завтра я в ролі його коханки, післязавтра — на смітнику. А я так не хочу! 

— Ну. він дійсно не виглядає надійним, — каже Надя. — Але ти точно впевнена, що це не саме той чоловік? Пробач, але Вова… — вона на мить замовкає, підбираючи слова. — Він ніколи не цінував тебе, я не кажу про щось більше…

— А з чого ти взяла, що Богдан — цінує? Ним править хіть… І мною, нажаль. Я попливла від його поцілунку. Такого ще ніколи  в житті не було…

— Не знаю, — вона знизує плечима і тягне своє мохіто з трубочки. — Але коли ти розповідала, як ви всі втрьох з малим гуляли, і причому не для його спектаклів… Думаєш, він робив це, щоб вкласти тебе в ліжко? Багато рухів для подібного.

— Може йому просто схотілось погратись в сім'ю? — я зітхаю. Відпиваю латте — воно вже абсолютно холодне. — Якщо я була йому так портрібна, то чому тепер він мовчить? Та навіть якщо ображений — міг знайти привід для розмови. Аби я лише була йому потрібна. 

— Може, він хоче дати тобі час подумати, — каже вона замислено.

— Так. Чим більше я думаю, тим більше схиляюсь до думки, що чиню вірно, не даючи жодного шансу нашій симпатії. Я вилікую Вову, і у мене все буде добре! — кажу максимально переконливо. Але насправді у мене немає такої впевненості. Є просто обов'язок перед батьком мого сина. 

Несподівано телефон в моїй сумочці сповіщає про нове повідомлення. Чомусь думаю, раптом це все ж Богдан?...

Богдан

Я постійно дивлюсь на клятий мобільний. Працюю з ранку до ночі і гіпнотизую телефон. Хочу подзвонити їй, або хоча б написати, але терплю. 

— Ти знов цим займаєшся? — Макс заходить до кабінету і відриває мене від споглядання на мобільний. 

— Хочу подзвонити їй. Дивно, що тримаюсь. Це точно спрацює? — я дивлюсь на друга, який і порадив мені цю дурну стратегію.

— Дистанція — кращий спосіб керувати дівчиною. Зараз вона проходить всі стадії від полегшення, що ти відчепився, до відчаю, що втратила тебе. Я б сказав тобі витримати хоч тиждень, але сьогодні ми підписуємо контракт з Мареком, тож скоро твоя мила Міла нам знову знадобиться. 

— Точно, вона прийде принаймні заради цього. Вона ж підписала папери, — я зітхаю і все ж беру телефон.