18 Богдан

Я думаю, що можливо час завершити ігри і приступити до дій, тому простягаю до її щоки долоню, але Міла сахається від мене.  

— З приємного… — вона посувається на сидінні, аби збільшити дистанцію, мов їй неприємні мої дотики. — Навіть не уявляю, що я можу тобі зробити? 

Може, це тому що до неї сьогодні приставали? Тепер вона налякана чи щось таке? 

Я думав, що все ж подобаюсь їй, хай би якою колючкою вона не була.

—  Це в тебе засос? — випалює вона за мить. 

—  Що? Де? —  я дістаю мобільний і відкриваю селфі-камеру і дійсно бачу на своїй шиї невелику темну пляму. —  Чорт... 

— Який же ти кобелина, — з гіркотою каже Міла. — То чого ти до мене причепився? 

—  Ти постійно відштовхуєш мене, що мені залишається? —  похмуро питаю я, зазираючи їй в очі. 

— Я веду себе розумно! Немає нічого хорошого в тому, щоб загравати з власним босом! Тим більше маючи сім'ю! Я тобі що, одна з твоїх хвойд? 

—  Та твій чоловік покинув тебе тут саму і сидить в тебе на шиї, яка це сімʼя? —  вибухаю я. 

— Ти. Нічого. Не знаєш! — чекане слова Міла. І хапається за ручку дверей. На її обличчі справжній відчай. 

—  Стій, я не пущу тебе, —  я хапаю її за руку, але одразу відпускаю її. —  Добре, я не буду до тебе лізти, але принаймні довезу до Сашка. Він, певно, чекає, вже доволі пізно.

— Йохайди, — Міла тре руками скроні. — Це я щось рознервувалась. Важкий день видався, — вона відкидає голову на спинку. — Поїхали вже. 

Я зітхаю, нічого не відповідаю і просто заводжу автомобіль…

***

—  Прокидайся, —  я торкаюсь її плеча.

Міла заснула в дорозі, певно, всі ці події її вимотали. Не розумію, чому, але я навіть не серджусь на неї. Замість того хочеться зробити для неї ще щось, щоб підняти настрій. 

— О, ми вже вдома? — вона тре очі. 

—  Так, —  я киваю. — Карета скоро перетвориться в гарбуз, тож йди додому.

Мені було приємно і одночасно трохи боляче від того, що вона сказала "ми вдома". Одразу уявив, що у нас дійсно міг би бути спільний дім, але тут же згадав, що цей дім належить іншому чоловікові, як і вона сама.

— А ти тепер що будеш робити? В бар? В клуб? Чи до своєї… ну… цієї… Йохайди, навіщо я питаю? 

—  Поїду до себе, —  відповідаю, зазираючи їй в очі. 

Несподівано Міла бере мою руку і несильно стискає пальці. 

— Дякую, Богдане, — ще раз каже вона. І виходить, знову тягнучи до підїзда свою валізу з “цеглою”. 

Я чекаю, поки вона зайде всередину, потім стою так ще пару хвилин. Чомусь все складається якось неправильно. Якби не той клятий засос, може, вона б дала мені наблизитись? Стати хоч трохи ближче, ніж зараз…

Я зітхаю і заводжу автомобіль, після чого їду додому.

Дорога займає небагато часу. Коли паркую машину і вже їду ліфтом, думаю про Мілу. Вона дійсно кохає свого чоловіка? Хотів би я знати.

Коли заходжу до квартири, двері незачинені.

Знов бачу туфлі, правда, тепер вже інші. Зітхаю, проходжу в спальню. Аліса так само, як і вчора, лежить на ліжку і усміхається.

— Привіт, — муркоче вона. — Я тут лежу, і думаю, коли ж ти повернешся? Навіть зголодніла… Може коли ми вгамуємо основний голод, замовимо суші? 

— Нам треба розійтись. Віддай ключ, —  я не намагаюсь якось підсолодити пілюлю чи щось таке. Тим паче, колись я попереджав, що я в будь-яку можу сказати подібне.

Очі дівчини стають мов два блюдця. 

— Що я зробила не так, котю? Ну не треба доставку… Просто йди до мене. Я знаю як зняти втому після важкого дня.

—  І всі свої речі, які ти тут колись лишала, теж забери. Інакше я їх викину, —  продовжую я. —  Щодо тебе… Справа не в тобі. Просто я переріс ці стосунки. 

Замість того, аби скочити і піти, Аліса починає шморгати носом. 

— Не роби цього, котику, — крізь сльози благає вона. — Не треба так зі мною…

— Пробач, Алісо. Але це правда кінець. Давай я поїду деінде, а завтра повернусь, —  пропоную я. —  Ти поки що зберешся.

— Я не переживу цього. Без тебе мене нема, котю, — продовжує тиснути дівчина. 

— Не видумуй, все буде добре. Зустрінеш ще когось, —  я зітхаю. 

— Якби ж то мені залишився на памʼять хоч якийсь подарунок, щоб я могла згадувати тебе…

—  Добре, купи, що хочеш, я не проти, —  я киваю. —  Я пришлю на карту.

— Ти розбив моє серце, —  вона обіймає подушку. — Але я хочу залишитись в твоїй пам'яті з посмішкою.

Аліса посміхається, хоч по щоках у неї все ще течуть сльози змішані з тушшю. Але замість жалю я відчуваю лише полегшення. Сам не розумію, навіщо  я так роблю. Аліса була зручною, покладистою, і на все готовою. Чому ж тепер ці стосунки мені здаються тягарем? Невже за неповних два тижні можна так змінитись?