17 Міла

Я ніяк не можу оговтатись від пережитого шоку. Прямо серед білого дня до мене чіплявся якийсь мужлан, який кинув свою фуру за найближчим кущем. А всі проїжджали повз, ніби я стала невидимкою, і напевно той козел міг навіть затягнути мене в свою машину —  ніхто б не прийшов на допомогу. 

—  Все буде добре, —  каже Богдан. —  Давай ти подзвониш клієнтці, що запізнюєшся. Або якщо тобі погано, може, просто відміниш виклик? Я розумію, що це твоя робота, але все ж.

— Ти певно не розумієш, —  внутрішня злість у мене сьогодні кудись поділась. Як та кулька, яку проштрикнули шилом. — Мені справді дуже треба гроші. Кожна копійка. Тому, що рідна мені людина хвора…

— Хочеш, я заплачу тобі за той виклик, —  він зітхає. 

—  Я не можу. Здається, що я просто у тебе виманюю гроші… І до того ж клієнти — їх зібрати важко, а розбігаються вони миттєво. Ірина моя давнішня знайома, я б не хотіла її втрачати. 

Він секунду мовчить, а потім все ж каже:

—  Добре. Давай я відвезу тебе куди треба, а потім повернусь сюди, погляну, що з машиною. До твоєї клієнтки далеко їхати? 

— Вже ні, кілометрів з двадцять. Зараз надішлю адресу, — я нарешті усміхаюсь. Я не чекала від нього такого. Дивлюсь на чоловіка уважніше, відмічаю кожну рису його обличчя, немов бачу вперше. Давно ніхто не турбувався про мене. І Богдан останній від кого я це чекала. 

Він киває і ми йдемо до його машини, а потім їдемо за вказаною адресою. Сьогодні він якийсь замислений, не такий, як зазвичай. Навіть не свариться, з чого б це?...

— Ось тут поверни, — вказую йому як під’їхати до двору замовниці. Бо навігатор завжди веде іншим шляхом, де стоїть шлагбаум. — І тепер наліво. Приїхали. Я буду зайнята десь годину. Можеш просто залишити мені гроші на таксі, щоб не повертатись, —  дещо ніяково його затримувати. 

—  Я ж сказав, я поки викличу евакуатор, —  він знизує плечима. —  Все одно з роботи поїхав вже, хоч там теж було ЧП. Будеш винна мені щось приємне, — він підморгує. А у мене раптом жар приливає до щік. Тому що на слові “приємне” я згадую смак його губ. 

Тож прожогом тікаю з автомобіля. І несусь в двір, не чекаючи поки чоловік поїде. Страшно навіть думку допускати, що я ще можу собі нафантазувати про приємності з Богданом. І цк в той час як мій чоловік страждає на лікарняному ліжку! Такої зіпсованості я від себе не чекала. 

Час за роботою летить непомітно. Навіть руки тремтіти перестали, коли взялась за фарби. Тож дзвінок від Богдана застає мене зненацька. Невже година минула? 

—  Майже закінчую, — кажу йому, проводячи останній раз кісточкою по вилицях Ірини,  і беру спрей, щоб закріпити результат роботи. 

—  Невже твій чоловік повернувся? —  питає Ірина зацікавлено. —  Ми не бачились менше місяці, ти ніби казала, що він ще довго буде в Празі.

—  Це не чоловік, — я гарячково придумую що сказати. —  Це клієнт. Він мене чекає, щоб відвезти на іншу роботу.

— Ого,коли ти сказала клієнт, я спочатку вирішила, що ти його зараз фарбуватимеш! —  Ірина починає сміятись.

—  Між іншим у мене є чоловіки, які замовляють макіяж, — фиркаю я теж. — Але цей не з таких. Тут просто недалеко його будинок, а у мене зламався автомобіль, —  я так майстерно змішую брехню з правдою. Навіть не уявляла, що здатна на таке. 

—  Зрозуміло, —  вона киває. — Твій чоловік не ревнує? Залишив тебе так на довго саму… Я розумію, що лікування, але все ж… Коли він приїжджав востаннє?

— Ми зі школи разом, — відповідаю я. — І повністю довіряємо одне одному. Він теж там доволі довго сам, але ж я не ревную…

Я ж не ревную? До всіляких жіночих голосів, які кажуть “коханий” невідомо кому? Струшую волоссям, щоб відігнати неприємні думки. Треба просто виспатись. І менше нервувати. 

— Ясно, —  вона киває. —  Дякую тобі за сьогодні, Міло. Все вийшло, як треба. Мій чоловік повернеться з відрядження за півгодини, ми встигли, незважаючи на те, що ти запізнилась.

— Я рада, що тобі все подобається, — дозволяю собі посмішку. — А зараз буду бігти. І так ця накладка з замовленнями. 

Вона дає мені гроші, ми прокидаємось ще парою фраз і я швидко йду з будинку. Бачу за парконом танк Богдана. Він стоїть, терпляче чекає мене. І в цьому є щось таке чудне для мене. Вова б обмежився грошима на таксі. Та й то б сказав, що з-за міста їхати дорого таким способом. 

— Дякую, — кажу Богдану, сідаючи на місце пасажира. — Ти не уявляєш як для мене… — не завершую сказане, бо мій погляд мов прикипає до його шиї, де з-під комірця сорочки виглядає чітка і однозначна відмітина, поставлена іншою жінкою. В горлі збирається клубок, і я не можу більше сказати і слова. 

— Хтось обіцяв мені щось приємне, —  він усміхається і зазирає мені в очі.