16 Богдан

— Як так вийшло? Ти мав все узгодити. Якщо це дійде до журналістів… Наші готелі будуть в дупі, — кажу я незадоволено Максові. — Ти казав, що розберешся. 

— Я в процесі розбірок, — похмуро відповідає Макс. 

— Ти вже другий день в процесі, — я дуже роздратований і злий в цей момент. — Забий, я сам розберусь з поставщиками! А тебе взагалі звільнено!

Саме в цю мить телефон в моїй кишені дзвонить. Я роздратовано дістаю його і бачу, що дзвонить та, дзвінок від якої я зовсім не очікував. Зараз на це немає часу, але я все ж беру слухавку, бо просто не можу не взяти.

— Алло? — я намагаюсь звучати не так роздратовано, як з Максом. — Що там у тебе? 

— Богдане, мені потрібні гроші за вчорашню роботу, — діловим тоном каже Міла, а на фоні її голосу якийсь гул і вітер. 

— Ти зараз де? —  я відходжу з приймальні і йду до свого кабінету, залишаючи Макса самого. 

— Не важливо де я. Просто будь людиною, і перерахуй мені аванс. 

—  Але я чую вітер, скажи де ти, —  я насуплююсь, тепер мені принципово знати, де вона знаходиться.

— Я за містом, — бурмоче Міла. — В мене машина зламалась. 

— Ти хоч дитину з собою не взяла, навіжена?

— Звісно ні. Але мені треба добратись до… до місця призначення. А я посеред траси. 

— Добре, пришли мені геолокацію, зараз виїду, хвилин десять, —  кажу я і скидую дзвінок.

Немає часу на перепалки, тож я виходжу з кабінету і знов дивлюсь на Макса:

— Я маю їхати. Розберись з проблемою, даю час до ранку, —  кажу я похмуро.

— То я ще не звільнений? — Макс усміхається, але бачить мій страшний погляд, і змінює тон. — Розберусь. Я тебе колись підводив? 

—  Сьогодні, —  я зітхаю. —  Але сподіваюсь, свій косяк ти виправиш. Я поїхав.

***

Поки їду до місця, яке вказує навігатор, відчуваю роздратування. Навіть коли був вночі з Алісою, все одно з голови не виходила Міла.  Це вже проблема.  Я не маю про неї думати.

На черговому повороті нарешті бачу її автомобіль і зітхаю з полегшенням. Міла стоїть поруч з машиною, але біля неї ще якийсь мужик. Він щось їй говорить, поклавши руку на дверцята автівки. Міла ж стоїть ніби затиснута між ним та своєю ж машиною. 

Я гальмую біля них. В грудях якесь дивне відчуття. Підходжу ближче і чую, як він каже:

—  Та годі тобі, не ламайся, крихітко…

Тіло діє швидше, ніж я встигаю щось обдумати. Хапаю мудака за руку і вивертаю її, змушуючи його впасти перед нами на коліна:

—  Якого біса ти робиш з моєю жінкою?

—  Ти ще хто такий? — мужик дивиться на мене знизу вгору. — Давно не отримував тягла?

—  Я її хлопець, —  я сильніше викручую руку, аж до хрускіту.

Мужик стогне від болю, і навіть не намагається вирватись. Лише матюки вилітають з його ротяки. 

— Богдане, ти…, — Міла не завершує фразу, але в її очах плескається таке полегшення, що я розумію —  приїхав саме вчасно.  

— Я, хто ж ще, —  я усміхаюсь, а потім бʼю мужика коліном в живіт і відштовхую від себе. —  Вали звідси, якщо не хочеш отримати ще більше. 

Той відходить на безпечну відстань, зігнувшись і колисаючи травмовану руку, а потім починає вигукувати погрози. АЛе його голос тоне в шумі проїжджаючих автівок. Та і не цікавить він мене більше. Я дивлюсь лише на свою тимчасову наречену. 

— Ти як? —  я підходжу ближче і зазираю їй в очі.

— Я сама не знаю. Фізично наче ціла…

— А не фізично? —  я торкаюсь кінчиками пальців її долоні. 

Вона зітхає.

— А не фізично —  мов під фурою побувала. Я тобі дуже вдячна, —  вона ніби через силу це каже, що змушує дуже сумніватись в її щирості. — Але мене … мене чекає клієнтка. І з цим треба щось робити...