Розділ 6

Міла

Заносячи дитину в квартиру, що в сплячому стані стала відразу важчою в двоє, я звісно вже лаяла себе за впертість і гордість. Але Богдан і справді мене вибісив. Для нього, людини, що обертається у вищому світі мої заробітки й справді здаються дрібязком. Але я ж не просто так гарую мов коняка щодня! Я хочу якомога швидше зібрати гроші на операцію Вові.

І тоді наша родина нарешті возєднається! Сашкові так треба батько. Я бачила як він сьогодні тягнувся до Богдана. І мені було по справжньому боляче. Вова поїхав на заробітки ще до того, як Саша народився. Спочатку все йшло добре. Він надсилав мені гроші, приїхав після народження Саші, подарував купу подарунків. А потім… Сталося те що сталось. Вова захворів.  І замість того, щоб працювати, він вимушений постійно лікуватись. Я прохала його приїхати в Україну, але він запевнив мене, що во страховці в Європі лікуватись краще. Проте операцію не покриє страхова виплата. Тож він коли може працювати, щось там заробляє і складає на лікування. Я сама суворо заборонила йому слати нам бодай копіку. 

Робота на Богдана дасть мені змогу зробити фінансовий прорив. От лишень я уявлення не маю, як розповісти Вові про мій підробіток. Боюсь він не зрозуміє. 

Тож і тягнула з тим, аби зателефонувати йому до того часу, поки Сашко не засне. Син обов'язково б просив слухавку, щоб поділитись з татом тим. як провів день. 

А тепер, вклавши малого в ліжко, як набираю Вову. Знаю, він може вже спати. Але я принаймні спробую. 

Гудки йдуть дуже довго. Потім він бере слухавку, голос відбивається луною. Розумію, що він очевидно  втуалеті. Вийшов, щоб не заважати сусідам по палаті. 

— Як ти? — питаю спершу.

— Та нормально, —  чую сум в його тоні. —  Чим ти таким займалась сьогодні, що так пізно телефонуєш? 

— Була на виїзді у клієнтів, — не брешу я. Хоч і почуваюсь справжньою брехухою. — Довелось взяти з собою малого, там заміський комплекс, Сашко на відміну від мене чудово провів час. 

А ось тут я обманюю. Я теж чудово провела час. Особливо мені сподобалось стріляти. Коли вдавалось поцілити в ціль, я ніби випускала свою агресію. Якась частина мене неймовірно раділа тому, що тарілка розлітається на друзки. 

— Мені не подобається, що ти працюєш допізна, Міл, —  каже чоловік. 

— Це тимчасово. Скоро все скінчиться, Вов, — обіцяю я. —  Я вірю, ми скоро будемо разом. 

— Мені незручно просити, але …, — він замовкає. Я знаю Вову —  він дуже гордий. Може статись, що продовження фрази не буде. Але він відкашлюється і закінчує: — Можеш прислати трохи грошей? Я зараз без роботи, а…

— Нічого не пояснюй! — обриваю я його. — Зараз вишлю.

— Я люблю тебе, — шепоче він.

“Коханий!”, — чую я на задньому фоні жіночий голос. 

— Я піду, — відразу каже Вова. — Здається тут хтось хоче в туалет. Якась жінка привела чоловіка після операції.

Він завершує виклик. У мене немає підстав йому не вірити. Але в душу вповзає якась тривога. Я сама не розумію, від чого. Напевно від моє власної поведінки. Я безсоромно обманюю свого чоловіка. Не розповідаю, яким чином заробляю гроші. І хоч мною керує благородна мета, але брехня все одно є брехнею. Напевно так і є. Мене гризе сумління. Щоб хоч якось його вгамувати, я висилаю Вові на картку всі гроші, що у мене є. 

І тільки потім згадую, що так і не відвезла машину в ремонт. І їхати мені зранку за місто. 

***

“Ланос” барахлить. Мотор погано набирає оберти. Але ж завівся. Це не може не радувати. Я залишила Сашка з Надею. Її ідея провести пів дня з малим не дуже надихнула. Але навіщо ще потрібні подруги, як не для цього? 

Я повільно сунусь у вранішніх заторах. Потім виїзджаю за місто. Набираю розгон, і в цю мить машина різко втрачає швидкість. 

Ледве встигаю скерувати її на узбіччя. З-під капоту валить дим. Я розумію — далі вже не поїду нікуди. І така образа бере мене на весь світ. 

Безпорадно зазираю під капот, ризикуючи обпектись від розігрітого залізяччя. Там абсолютно нічого не зрозуміло. 

Озираюсь навколо. Жвава траса, по якій мчать то легкові автомобілі, то автобуси, то фури. 

Машину треба кинути тут. У мене навіть на евакуатор грошей немає. Я так розраховувала, на те, що зароблю зранку! Скоро почне телефонувати клієнтка. Треба щось вирішувати. 

Єдина людина, яка зараз може мені допомогти — Богдан. Я вчора відпрацювала на нього. Тож нічого не трапиться поганого, якщо я попрохаю у нього оплату за день? 

Придушуючи власну нерішучість, я набираю його номер телефону.

— Алло? — чую я роздратований голос Богдана. — Що там у тебе? 

Богдан

— Як так вийшло? Ти мав все узгодити. Якщо це дійде до журналістів… Наші готелі будуть в дупі, — кажу я незадоволено Максові. — Ти казав, що розберешся. 

— Я в процесі розбірок, — похмуро відповідає Макс. 

— Ти вже другий день в процесі, — я дуже роздратований і злий в цей момент. — Забий, я сам розберусь з поставщиками! А тебе взагалі звільнено!

Саме в цю мить телефон в моїй кишені дзвонить. Я роздратовано дістаю його і бачу, що дзвонить та, дзвінок від якої я зовсім не очікував. Зараз на це немає часу, але я все ж беру слухавку, бо просто не можу не взяти.