14 Богдан

Ми підходимо до стендів. Тут нікого, всі залишились за столом в альтанці.

— Зараз покажу, як це робиться, — я беру в руки зброю і заряджаю її. Ловлю себе на думці, що хочу справити на неї враження. Певно, це не дуже хороші дзвіночки. — Ось, воно заряджене, давай допоможу стати в стійку, — я даю їй гвинтівку, а сам стаю позаду. 

Практично обіймаю її, відчуваю аромат її парфумів і це заводить. 

— Якщо будеш дихати мені в потилицю — я собі ногу прострелю, — каже Міла незадовлено. 

— Не прострелиш, — я націлюю зброю в її руці в небо. — Далі треба зняти з запобіжника і вистрілити. 

— Де запобіжник? — я відчуваю грудьми її тремтіння. І явно не від передчуття пострілу вона нервує. 

— Ось, — я беру її долоню і переставляю в правильне місце, клацаю його її ж пальцями. Мені подобається, коли вона так близько. — Тепер я натисну кнопку і почнуть вилітати тарілки. Готова? 

— Давай! — рішуче каже дівчина. 

Я тягнусь рукою до кнопки і натискаю її. Тарілка одразу ж вилітає. Міла робить постріл, і звісно не влучає в ціль. Бо її руки злегка тремтіли. 

— Це було близько. Давай ще раз. Ти маєш вгадувати траєкторію тарілки, — кажу я. — Готова? 

— Так! 

Ще один запуск,  і ще раз в “молоко”. А третього разу раптом стається диво —  тарілка розлітається на мільйон друзок. 

— Таааак! — пищить Міла. —  Ти бачив?! 

— Бачив-бачив, — я усміхаюсь і підходжу до неї. Обіймаю за талію і зазираю в очі: — Можна чмокнути? На нас всі дивляться.

Вона сама побіжно цілує мене, скоріше просто маже губами по моїх. 

— Ти молодець, швидко вийшло. В мене вийшло десь з пʼятої спроби.

— Та я природжений снайпер, —  вона сміється. — А ще можна? 

— Можна, — я киваю і відходжу від неї.

Більше моя допомога там не потрібна. Ловлю себе на думці, що мене аж надто сильно тягне до неї і це не до добра. Треба якось відволіктись.

Натискаю на кнопку і кидаю Мілі:

— Я хочу поговорити з Мареком, впораєшся пару хвилин без мене? — йду не тому, що іншої можливості поговорити з поляком не буде. А тому, що витріщаюсь на її зад, пряму спину, лінію талії. Наче ніколи не бачив жінку із зброєю в руках. 

— Іди, — не відриваючись від заняття каже Міла. 

***

День минув дуже продуктивно. Я нарешті обговорив всі хвилюючі питання з Мареком. Схоже те, що я зустрічаюсь з дівчиною з дитиною і серйозно налаштований утворити сім'ю викликає у партнера до мне додаткову довіру. Тому ми легко з ним домовляємось по всіх ключових моментах. Міла теж непогано проводить час, про щось спілкуючись з Барбарою. До мене іноді доносяться уривки їх розмови про підгузки, кашель і фітнес. 

Ближче до вечора мені телефонують з офісу. Я не зовсім зрозумів, що сталось, але по всьому виходить, що краще везти Мілу додому і їхати на роботу. Сьогодні мене чекає щось позаурочне. 

Всім “сімейством” ми вантажимось в мій позашляховик. І тут Мілі телефонують. 

— Завтра? О восьмій? Так, звісно можу, —  чую я. — Зроблю вам найкращий макіяж!

Коли вона кладе слухавку, я кидаю на неї погляд:

— Ти ж нормально заробляєш у мене, можеш хоч зараз не будеш брати ті замовлення?

— Грошей багато не буває, — відповідає безпечно дівчина. — Чи мені всіх клієнтів розігнати? 

— Що ти працюєш за ті копійки, може, якраз зайнялась би чимось серйознішим…

— Цу звісно для вас пан мільйонер мій заробіток — копійки! А так я ще й несерйозним чимось займаюсь? 

— Яка в тебе освіта? 

— Яка тобі різниця? Це моє життя. Моя робота, яку я люблю! 

— Та не заводься ти так, роби що хочеш, це твоє життя, я не сперечаюсь. Я хотів тебе запитати дещо, — я поглянув на малого, який спав. — Твій чоловік… Як у вас з ним зараз?

— А ось це тебе і взагалі не стосується! Ти мій бос, я твоя наймана працівниця. І не треба лізти в моє особисте життя. Гаразд? 

— Гаразд, — я киваю. — Так, значить так.

Думаю, що, певно, так буде правильно. Немає сенсу привʼязуватись до неї. Але все одно злюсь…

— Але раз я твій бос… Поки ти працюєш на мене, щоб ніяких клієнтів. Не хочу, щоб десь дізнались, що моя наречена займається подібним.

— Чим таким — подібним? Чесно заробляє собі на життя? — її голос аж дзвенить від люті. — З якого дива я маю тебе слухати? 

— Не хочу, щоб ти мене десь осоромила, — я насуплююсь. 

— А от з цим ти можеш впоратись і без мене! Все, не хочу з тобою навіть говорити! 

Вона демонстративно відкидається на підголівник і заплющує очі. Я теж відчуваю роздратування. Я ж лише хочу, щоб вона менше втомлювалась. І хоч на цей період більше часу провела з дитиною. Але замість вдячності і розуміння —  чергова порція злості від Міли.