13 Міла

Він точно псих! Навіщо мене привселюдно цілувати? Тепло його губ немов отрута розтікається від мого рота по всьому тілу. Я розуміла, що це лише гра. Але тіло реагувало по-своєму. Серце гупало так, наче я пробігла кілометрів пять. Повітря в легенях кудись поділось. Аж боляче було. 

Напевно я сьогодні перенервувала. Спочатку Вова зателефонував і я так перелякалась, що він почує Богдановий голос та влаштує скандал. Потім це…

— Ти мені подобаєшся, тому я поцілував тебе, — відповідає він просто, все так само дивлячись мені в очі.

Його пекельний погляд мене просто заворожує. Так змії дивляться на кроликів. Дуже багато душевних сил доводиться витратити на те, аби відповісти в своїй недбалій злій манері, а не втікати, як дурне мавпеня кудись подалі. 

— Тобі просто цікаво взяти ще один трофей? — видаю наступну здогадку я. — Напевно, в твоєму багатому житті таких, як я, ще не було? 

— Не було, — погоджується Богдан. 

— І не буде! — фиркаю я. — Забудь навіть думати про це. А щодо ролі — якщо треба буде, то поцілую тебе хоч десять разів, і нічого не відчую. 

— Що ж, Міло, подивимось, — він усміхається, здається, його навіть трохи веселить мій стан. 

— Давай забирати Сашка, —  нагадую Богдану про час. 

Я хочу опинитися від нього трохи далі. Бо його присутність діє на мене, мов квітковий пилок на алергіка. Дратує, і змушує задихатися. Чому так — уявлення не маю. 

— Я не жартую, — шепоче він мені на вухо, і його подих знову змушує тіло вкриватись сиротами, але потім все ж відсторонюється. — Добре, ходімо за малим. Ще встигнемо потренуватися…

***

За місто ми їхали близько години. І це вважай пощастило, що в затор потрапили лише раз. Зате, коли багатоповерхівки розступились, і ми таки нарешті побачили природу, мені й дихати стало легше. 

Заміський комплекс авжеж був дорогим, доглянутим. Тут тобі і дерев'яні будиночки, і альтанки, прикрашені невагомим фаранками,  і чималий дитячий майданчик. 

Богдан паркує свою машину. Допомагає Сашкові вийти першим. Потім простягає руку мені. Інстинктивно хочеться від нього відсахнутись. Але я нагадую собі, що ми вже граємо роль. Тому беру його руку, знову відчуваючи якесь дивне відчуття в тілі. 

— Розслабся трохи, — шепоче він. — Не зʼїм я тебе на тому пікніку…

— Де там твої друзі? — питаю, тримаючи посмішку. 

— Он, в альтанці, — він киває головою на альтанку недалеко попереду, а потім дивиться на мене і коротко чмокає в щоку. 

Йохайди! Це лише гра. Але треба визнати — я давно не була з чоловіком. Точно! Ось чому я так реагую! Треба частіше собі нагадувати, що все не справжнє. 

— Ма, там, здається, мангал! — каже Саша, наздоганяючи нас. —  Ми будемо смажити шашлик? 

— Так? — зиркаю на Богдана. — Чи лише стріляти? 

— Та ніби нам там хтось вже їх смажить, — погоджується Богдан, переплітаючи наші пальці. — Привітаємось з усіма, а потім трохи постріляємо.

— Я туди не піду. Для дитини це може бути небезпечно. 

Ми підійшли до поляків, тому суперечки вдалось уникнути. Почались привітання. Я зрозуміла, що Богдан вчинив мудро —  купивши мені одяг. Тому, що інакше я б виділялась на фоні всіх як бідна родичка. 

Нам подали їжу. Сашко помітив батут і попросився туди. А чоловіки зібрались йти стріляти. 

— Міло, а ви колись стріляли по літаючих мішенях? —цікавиться Барбара. — Це цікаво!

— Ви знаєте, я не дуже люблю такі розваги, —  починаю виправдовуватись я. —  Та і нагоди не було. 

— Ой, я теж думала, що не люблю! — Барбара сплескує руками. — Але це виявилось дійсно весело! Мій чоловік казав, що Богдана дуже хвалили, він справжній профі! Може, він би вас навчив?

— Я тільки за, — одразу каже Богдан, підходячи до мене зі спини і торкаючись долонею моєї талії.

— Я не можу залишити сина без нагляду, —  придумую чергову відмазку. Хоча насправді мені цікаво. Я такого не робила ніколи. Але перебування поруч з Богданом мене бентежить. І я обираю перепочинок від нього. 

— Не переживайте, я пригляну за вашим сином, він такий милий хлопчик! І з нашим Генріком подружився, дивіться, як вони весело грають! Ідіть і ні про що не переживайте!

Генрік старший від Сашка на рік. Але попри мовний бар'єр діти й справді знайшли спільну мову. Чому я дуже рада, бо думала, що малий не відлипатиме від мене. 

Але вся атмосфера в комплексі така розслабляюча. Персоналу майже непомітно, і при цьому за нами доглядають, вчасно подають їжу, прибирають. 

Поляки теж дуже приємні люди. На мить навіть можна розслабитись і уявити, що все це не гра. Що я не краду годину з чужого життя. А ми і справді з турботливим чоловіком відпочиваємо з друзями. 

— Міло? — питає Богдан. — Ідеш?