11 Міла

Зранку прийшло повідомлення від Богдана. Таке враження, що він взагалі не спить. Особисто я після фокусів Сашка і нічної телефонної розмови з чоловіком ледве прокинулась годині об одинадцятій.

Але насправді якась частина мене раділа тій нічній розмові. Бо після підписання контракту складалось враження, що Богдан взагалі забув про мене. І здавалось, він і не заплатить обіцяного, якщо в послугах нареченої немає потреби. Майже тиждень Сашко хворів, я сиділа біля нього, не маючи змоги навіть виїхати на основну роботу.  

Спершу перевірила замовлення від клієнтів. І ледве не погодилась на вечірній виїзд. Але потім зазирнула в інші повідомлення. 

“Сьогодні у нас сімейний відпочинок. Вдягайся зручно, але нормально. Може, треба було тобі щось купити… Їдемо стріляти по тарілках і на пікнік. У тебе є підходящий одяг?"

Одяг для стрілянини? Йохайди! Що він має на увазі?

“Спортивний костюм підійде?”, — швидко питаю. 

"Є рожевий? Цікаво побачити тебе в рожевому."

“Є леопардовий!”, — починаю дратуватись. Такий собі добрий ранок.

"Це залиш для свого чоловіка чи хто там в тебе є… А мені щось пастельне."

“У мене мала дитина — все що у мене є темних тонів. Вже б час зрозуміти — практичність моє все”. 

"Тоді я заїду за тобою раніше на пару годин. Десь о дванадцятій."

Дивлюсь на годинник. У мене залишилось аж сорок п'ять хвилин! Красно дякую, пане мільйонер, який ніколи не спить! Лечу збиратися. Між макіяжем, миттям голови і пошуком шкарпеток однакового кольору, примудряюсь зміряти температуру сину. Вагаюсь — брати його з собою чи ні.

За півгодини я точно не домовлюсь з Надею! Треба сказати Богдану нехай вирішує питання з нянею. Точно! Це ж він всю цю кашу заварив. А сьогодні Саша їде на природу. 

Ще швидше одягаю малого, кидаю запасні речі в сумку. Коли лунає дзвінок від Богдана я стою зібрана на порозі. І лише тут помічаю, що одне око нафарбувала, а інше ні. 

Тру нафарбоване, щоб якось врівноважити свій вигляд і біжу вниз сходами. 

Коли вибігаю з сумками і малим, одразу бачу танк Богдана. Сам чоловік вийшов з машини і стоїть втикає в мобільний, але в якусь мить відривається від телефону і зміряє мене не надто задоволеним поглядом.

— Раночку! — усміхаюсь посмішкою крокодила я. Він виглядає свіжо, одягнутий стильно, хоч і на перший погляд недбало. Білі кросівки буквально сліплять очі, як і футболка, що обтягує його торс. Йохайди! Навіщо я взагалі на нього дивлюсь, так ніби це має для мене якесь значення. 

— Привіт. Бачу, вдягати треба всіх, — він теж усміхається. — Хоча, іншого і не варто було очікувати. .

— МІй син одягнутий пристойно! На природі йому ні до чого дорогі речі, він їх перетворить в мотлох за п'ять хвилин. 

— Але він їде туди зі мною, — не погоджується Богдан. — Я що, не можу дозволити дитині моєї нареченої нормальні речі? 

— Я б посперечалась. Але то твої гроші. 

— Ладно, давайте їхати… У нас не так багато часу, треба все встигнути.

— Я впевнена, все швидко владнається. Я не звикла витрачати багато часу на шопінг, — про те, що останнім часом у мене й грошей на це немає, я мовчу. Мені взагалі ніяково, що сторонній чоловік буде одягати мене і сина. АЛе я себе переконую, що це всього-навсього робота, і нам надають робочий одяг. 

— Будемо сподіватись на це, — він відчиняє перед нами дверцята машини. — Поїхали…

***

— Поміряй оце, — він простягає мені блідорожевий спортивний костюм за якусь космічну суму.

Я б собі такий не взяла. Що я —  барбі якась? Але з іншого боку — навіщо ці суперечки? Тому хапаю одяг і вручаю синову руку Богдану:

—  Очей з нього не зводь! 

— Ма, ти куди? — Сашко, який до цього намагався поглядом телепортувати вазочку з цукерками з столику для відвідувачів, стрепенувся. 

— Я на хвилинку. Дядя Богдан тебе розважить! 

— Ми йдемо за тобою, — каже Богдан, втім, руку малого не відпускає.

— Тільки вздумай підглядати! — шиплю я Богдану. 

— Це пропозиція? — він усміхається. — Я, загалом, не проти…

— Я тобі очі видряпаю! Це — погроза! 

— Не можу зрозуміти, ти нагадуєш мені дику кішечку, чи агресивну мавпу, — він майже сміється. 

— Я два в одному! І розумна, і красива! А тепер —  киш! 

Забігаю в примірочну і двома рухами тренованої мами-одиначки, що встигає поїсти, попісяти і помити посуд, поки дитина задрімала на п'ять хвилин, одягаю костюм. Той сідить чудово. Але на його фоні мої старі кросівки виглядають, ніби я зняла їх з якогось безхатька. 

— Щось ти довго, — чую я голос Богдана з-за примірочної.

— Костюм чудовий. Ми беремо! —  відгукуюсь. 

— Вийди, покажи мені, — каже він.

Йохайди! Зараз точно помітить невідповідність одягу взуттю. І змусить купити кросівки. Всередині мене йде справжня боротьба. З одного боку —  ще жоден чолвоік не був таким щедрим до мене. З іншого — я планую повернути йому все, до останньої шкарпетки, як закінчиться моя робота. Тому і приміряти та обирати бажання немає. Ну не приносить мені це задоволення.