10 Богдан

— Здається, вона мене цікавить, — кажу я дещо похмуро, коли ми з Максом сидимо в барі і пʼємо вже третю порцію віскі.

—  Оце так! Коли тебе стали приваблювати баби з кхм… з тим самим? —  Макс озирається на офіціантку і чомусь тушується та не завершує фразу. Дивак. 

— Тим самим? — я хмурюсь. — Нормальна вона. І не баба. Жінка. Дивна трохи, колюча, ну але… На кого ти дивишся? 

— Ти з теми не перестрибуй, — він знову озирається. — Отже захотілось екстриму? Хочеш  і рибку з'їсти і на ялинку влізти? 

— В нас нічого не буде. В неї хтось є. Батько малого, — кажу я, знов відпиваючи зі своєї склянки.

— Ти замовив перевірку?

— Ага, — я киваю. — Результати вже навіть є, але я не дивлюсь. Прийшов спочатку набухатись.

—  Якби я тебе не знав, я б вирішив, що ти нервуєш, —  Макс хмикає. — Давай подивимось разом.

— Добре, — я киваю, дістаю з кишені телефон і відкриваю необхідний емейл, а потім простягаю мобільний Максу. — На, читай, у мене вже літери розпливаються…

Це була неправда. Просто не знав, яким буде вираз мого обличчя, якщо я сам те читатиму. А якщо читатиме Макс, думаю, я зможу себе контролювати, бо зосереджусь на цьому.

— Мілевська Мілана Ярославівна, — зачитує вже відому мені інформацію Макс. НІби умисно знущаючись.

— Давай далі, те, що мене зацікавить, — нетерпляче кажу я.

— Вона не пов'язана з жодним із відомих чи невідомих нам людей, — пробігши інформацію повідомляє Макс. — Є штрафи за перевищення швидкості… Син… З батьком малого не одружена…

— Значить, не одружена, — на моєму обличчі сама собою зʼявляється усмішка.

—  Я знаю цю посмішку. Як у кота перед мискою сметани. Ти, що реально хочеш її затягнути  в  ліжко?

— Та що ти заладив з тим ліжком, — я дивлюсь на друга. — Блін… Ну добре, вона мені сподобалась. Це що тепер злочин? 

— О, тут цікавий факт. Її цивільний чоловік ще до народження сина виїхав в Чехію, і в Україні після того був лише два рази. А жіночка голодна, між іншим. 

— Може, вони взагалі вже не разом. Просто не розлучились, бо це складно, коли хтось з пари за кордоном, — припускаю я.

— Ти в яких хмарах зараз літаєш? Вони й одружені не були! Але те, що чувак не поспішає в сімейне гніздечко —  факт. 

— Ну і добре, що не поспішає.

Реально ловлю себе на думці, що літаю в клятих хмарах. Не памʼятаю за собою подібного…

—  Я б на твоєму місці і його перевірив. Це буде трішки дорожче, але сам розумієш — чим більше інформації, тим краще. 

— Так, це хороша ідея, — погоджуюсь я. — Я хочу знати, чим він там займається. І чи не зраджує. Чомусь в мене на цей рахунок сумніви. 

— У тебе сумніви? А у мене жодних! Мужик без жінки вже рік? Не сміши! Тож твоя Мілана як той олень з рогами, це стовідсотково. 

Таке припущення мене дещо заспокоює. Я беру свій телефон з рук Макса і відкриваю переписку з Мілою. 

— Хочеться щось написати їй, — кажу вголос.

— Я зараз підійду, —  не в попад відповідає Макс, підводячись. — Вишли їй свою сосиску. 

— Придурок, — я усміхаюсь і відкриваю контакти.

Макс вже відходить і тут мені в голову приходить інша ідея. Замість того, щоб писати, я набираю її номер і прикладаю телефон до вуха.

— Алло, — чую знайомий голос. — Ти в справі? 

— Ні, просто нудно було, — відповідаю я. — Ще не спиш?

— Сашко виспався вдень, — каже Міла. — Тож тепер у нас до першої години ночі розваги. 

— А я в барі з другом, — відповідаю я.

— Дуже цінна інформація, — каже, але відчуваю що посміхається. — Вже підчепив собі когось? 

— Він он пішов за офіціанткою, певно, зараз кине мене. 

—  Скажи мені хто твій друг і я скажу хто ти. У вас напевно там традиція — кидати один одного. 

— Ну, зазвичай ми підчепляємо якихось подружок, — не погоджуюсь я. 

— Ти вже добряче набрався? — в її голосі з'являється роздратування. — Інакше навіщо мені розказуєш про свої підчепи? Думаєш мене це вразить? — завелась не на жарт. 

— Просто хотів поговорити. А про що — не знаю. У тебе приємний голос, — невпопад кажу я. — А ти що — ревнуєш?

— Чужу людину? Та з якого дива?! 

— А я ревную… — несподівано кажу я. — До того чоловіка, про якого казав Саша.

— Богдане — зроби послугу і поїдь проспись. Тільки за кермо сам не сідай. Ти до кінця місяця мені треба живий-здоровий. 

— А потім розійдемось, як в морі кораблі?

— Саме так! У мене є чоловік. 

— І ти його кохаєш, — чи то стверджую, чи то питаю я.

— По-твоєму можна народжувати від некоханого?

— Звідки мені знати, — я чомусь починаю злитись, не на неї, на себе. Навіщо я взагалі їй подзвонив?