Розділ 4

Міла

Подруга прощається зі мною дуже швидко. Вона і так затрималась. І слухає мої пояснення в коридорі, натягуючи кросівки. 

Син виглядає не дуже гарно. Його більше не нудить. Але він увесь мов варений. Температура на вечір знову піднялась. 

Я даю йому ліки, а в голові крутиться тисяча і одна думка. Машина здохла. Треба гнати на СТО. Сашко хворий — ліки треба. Майже все, що я заробила сьогодні - розійдеться завтра зранку. 

Коли Сашко заснув, мокрий від дії жарознижувального, я нарешті беру телефон і пишу Вові. 

“Ще не спиш?”, — питаю. 

“Майже. ЛІки якісь сьогодні дали, очі злипаються”, —  відповідає він. 

“Саша захворів”, — повідомляю головне. 

“Щось серйозне?”

“Просто вірус. Я так хочу почути твій голос”

“Всі в палаті вже сплять. Завтра тебе наберу. Поговоримо”.

“Я думала —  може ми приїдемо з малим до тебе? Він так сумує. І я”, - додаю сумний смайлик. 

“Зай, я теж дуже скучив. Але ці поїздки — зайве витрачання грошей. Коли  я одужаю, ми всі будемо разом. Зараз кожна копійка на рахунку”.

“Я зароблю на поїздку”

“НІколи не думав, що це писатиму. Але я правда не хочу, щоб ти їхала. Бачила мене таким. Ти розумієш?”.

Я заплющую на мить очі. Мій коханий. Мій сильний і такий вразливий чоловік. Як так сталось, що ми роз’єднані кордоном? Він там, хворий і знесилений. А я абсолютно безпорадна чимось йому зарадити. Окрім того, що можу вислати гроші на лікування. 

“Я все розумію. Ми подолаємо це”.

“Обов'язково подолаємо. Поцілуй малого за мене. А зараз мені не варто світити телефоном — я всім заважаю”. 

Я відкладаю телефон. Треба терміново десь брати гроші. І поки не передумала швидко телефоную Богдану.

***

Богдан як і обіцяв приїхав зранку. Мені не було з ким залишити Сашка —  подруга на роботі. Тому вирішую взяти його з собою. Пічкаю нурофеном, і швиденько одягаю. Якщо Богдан хоче наречену — нехай звикає, що я з причепом. 

—  Автокрісла у тебе звісно немає, — замість привітання кажу чоловіку. 

— Добрий ранок, — він усміхається мені, а потім переводить погляд на малого. — Я — Богдан, а ти? 

— Його звати Олександр, — відповідаю замість сина. — І він не у формі з тобою спілкуватись. Їдьмо в твій офіс, поки дитині знову не стало погано.  

— Ти б сказала, що йому погано, підписали б все завтра, — каже Богдан дещо розгублено.

— Мінус один вечір? Вже шукаєш як зекономити? 

— Авжеж, ті пару тисяч щось мені вирішать, — хмикає він і заводить машину. — Добре, поїхали. Постараємось зробити все якнайшвидше.

Він рушає і їде на межі перевищення швидкості. Я притискаю до себе малого, щоб того не кидало по салону. І подумки бажаю Богдану всього найгіршого. Але розумію — чим швидше ми все зробимо, тим краще. 

—  Ма, — шепоче Саша. Він у мене дещо сором'язливий, весь  в тата. І чужий дядько його певно лякає. — Мені погано…

—  Як погано? — питаю. І кидаю Богдану: —  Не лети як скажений! 

— Добре, як скажеш, — він сповільнює машину.

— Так краще? — гладжу малого по голові. 

— Ні, — відповідає ще тихіше. — Можна мені вийти? 

— Та що таке? 

— Мене зараз…

І в цю мить стається катастрофа. Сашка починає нудити. Прямо в дорогущому салоні автомобіля мільйонера! Йохайди! Зараз ця скотина вирахує з мого гонорара хімчистку. Та плювати, головне я не знаю, що робити. Якась паніка охоплює мене і я просто злякано дивлюсь, як Сашка згинає черговий напад. 

— Ви там як? Треба в лікарню? — Богдан стривожено зиркає на нас через дзеркало заднього виду. — Я ж казав, що ми можемо не їхати сьогодні…

—  У мене десь були серветки, —  бурмочу я, занурюючи на осліп руку в сумочку. Як на зло нічого не можу знайти. 

— Забий, я зараз завезу тачку на мийку, — він махає рукою. — Скажи краще, куди вас завезти?

— Саші треба на свіже повітря, і води випити, - сина перестало нудити. І як завжди буває з дітьми — відразу стає краще. Він огидилво відсовується від калюжі, яку сам і зробив, і витирає рота рукою. 

— Тут неподалік є парк, — говорить Богдан.

І вже за пару хвилин паркує машину біля парку. Виходить з машини і швидко відчиняє переді мною дверцята:

— Ну що ви там?

— Ти не психуєш? — я здивовано дивлюсь в його спокійне обличчя. Його що і справді не хвилює зіпсований салон? Це якось на нього не схоже. Чекаю якоїсь каверзи. 

— Ну, я сам винен. Треба було перенести нашу зустріч, настояти, — він подає мені руку і допомагає вийти з машини, а потім зазирає в салон. — Саню, ти як? 

—  Нормалдакі, — фразою з якогось мультика відповідає син. І навіть посміхається Богдану.