6 Богдан

Я не знаю, чому я вчепився в неї. Вона мене дратує з моменту знайомства, від неї буде більше проблем, ніж користі. Але все одно роблю цю пропозицію.

Бачу, як Міла вагається. Що —  мало запропонував? 

— Сім тисяч за вечір і увесь реквізит за мій рахунок. Там може вийти в люди доведеться лише раз.

— Я можу подумати до ранку? - вона тре скроні. — День був дуже важкий. І мене чекає хвора дитина. 

— Так, можеш, — киваю я і простягаю їй візитівку. — Напиши мені відповідь. Або краще подзвони. 

Міл неохоче бере папірець. І нарешті виходить, тягнучи свою непідйомну валізку. В цю мить вона виглядає якось особливо тендітно. І мене це дратує. Тому що вона абсолютна дурепа! Могла б заробляти значно краще, а не вдавати з себе черницю. 

Коли вона заходить до під’їзду, я їду назад, в центр. Хочеться випити, може, зайти в якийсь бар.

Я набираю Макса, той одразу бере слухавку:

— Ну як — вільний? —  питає. — На дні народження стало душно, ми перебрались в “Рожеве поні”, давай до нас. 

— Добре, — хмикаю я. — Скоро буду…

***

В «Рожевому поні» атмосфера зовсім інакша. Напівтемрява, музика, звабливі піджейки, кальян. Я побіжно зиркаю на телефон, куди Аліса як і обіцяла присилає фото з клубу. Нічого нового. 

— Щось ти теж швидко втік з ресторану, — усміхаюсь я Максові.

— Там була Діана, — відповідає він. — Після трьох келихів вона може вирішити, що наші стосунки ще мають шанс. 

— Тому я не люблю всі стосунки з претензією на серйозність, — хмикаю я. — Але слава богу від Аліси дуже легко відкупитись.

Макс закочує очі:

— Та я бʼюсь об заклад, вона вирішила, що сьогоднішній вечір — вихід на новий рівень. Просто вона не така дурненька, щоб прямо тобі про це казати. 

— Який новий рівень, якщо все одно мене побачили з тією божевільною з «Ланоса»? — я насуплююсь.

— і як вона тобі? Ягуар цілий? — Макс затягується димом і випускає його повільно в стелю.

— На диво, — я теж беру трубку від кальяну і роблю затяжку. — Але чому вона опинилася там же, це якийсь рок. 

— Не забивай голову дурницями. Ти їй за дзеркало рахунок виставив? 

— Ну, вона підіграла мені в ресторані, тож я вирішив пробачити їй той випадок, — я роблю ще одну затяжку. 

— А може ваша зустріч здається випадковою лише на перший погляд? —  знову усміхається Макс. 

— Думаєш, її до мене хтось підіслав? — я знов насуплююсь. 

— Все може бути… — знову задумлива затяжка, потім відпиває з свого келиха. І стає трішки серйознішим. 

— Якби було так, вона б погодилась грати й надалі, — я теж роблю ще одну затяжку. — Як мені тепер показуватись перед тим твоїм Мареком?

—  Щодо Марека. Ти йому сподобався. Він хоче з тобою поспілкуватися ще. Дав свої контакти, завтра з ним зв'яжешся. Запропонуємо йому щось сімейне. Хм… Може й собі наречену знайти на цуй час? 

— Стоп. Яке сімейне? — не розумію я. — Я ж сказав, вона не погодилась грати далі… Ну, я запропонував. Дав свій номер.

— Бодя, вмикай свою харизму і переконливість. Вона має погодитись. Тебе не зрозуміють, якщо ти прийдеш з новою дівчиною. 

— Я навіть номер телефону її не взяв. Вона така вперта і колюча…

— Вона була у Марго. Марго має знати все про присутніх на її вечірці. Тож номер телефону не…

— Але Марго вважає її моєю нареченою. Як ти це уявляєш? «Марго, дай мені номер телефону моєї нареченої, а то вона мені не дала»?

Макс розреготався. Його ця ситуація явно розважала. 

— Досить ржати з мене, — я вдарив його ліктем в плече. 

— Найми детектива! — пропонує чергову дурну ідею. — Або чергуй у неї під вікнами. Ти ж її додому возив? Захопи ще букет і гітару… Напиши на асфальті: “злюка виходь за мене заміж”...

— Блін, точно, я ж знаю адресу, — я киваю. — Який нафіг асфальт? Ну хоча… «Злюка» їй пасує, — я усміхаюсь.

В цю мить телефон в моїй кишені дзвонить. 

Я дивлюсь на незнайомий номер і на автоматі прикладаю слухавку до вуха:

— Алло?

— Так і знала, що ти ще не спиш. Але навіть якби розбудила — мені не шкода, — чую знайомий голос, і несподівано відчуваю якусь радість. 

— О, привіт, Злючко, — я усміхаюсь. — То що, ти вже подумала над моєю пропозицією?

— НІ,просто хильнула і потягнуло поговорити по душах з ким-небудь! Звісно,  я подумала! 

— І що надумала? — я продовжую усміхатися, розумію, що раз вона подзвонила, значить, погодиться.

— Пʼять чи сім тисяч — це просто несерйозно. Я вже оцінила твої статки, ти можеш більше, — вона говорить швидко, явно схвильовано. Але намагається триматись все одно зухвало.  

— І скільки ж ти хочеш, колючко? — хмикаю я.