4 Богдан

На вході до ресторану стоїть Аліса. Я, само собою, не встиг їй все пояснити. 

— Стій тут і нікуди не йди, я скоро повернусь, — кажу я Мілі і йду до Аліси. Швидко, поки ніхто мене не помітив, хапаю її за руку і заводжу до якоїсь першої-ліпшої кімнати, це виявляється якесь складське приміщення:

— Все,відбій, розвертайся і на хату, — кажу я швидко. —  Марек вирішив, що моя наречена — інша, довелось імпровізувати. Треба було не запізнюватись. 

—  Тобто інша? Котююю, у тебе є інша? - нижня губа дівчини починає тремтіти. Ніколи не міг втямити - вона справді така охоча до сліз чи просто умисно грає мені на нерви.

— Він тупо все не так зрозумів, давай без істерик. Я потім куплю тобі якусь сумку чи підвіску в знак вибачення, домовились? — я зазираю їй в очі.

— Я запізнилась, бо заїхала в салон - ти ж наказав виглядати на всі сто. І тут біля тебе буде якась дівка, - Аліса важко зітхає. - Сумочка це звісно добре, але що якщо вона стане між нами? - в очах у неї збираються сльозинки. - Не сумочка. А ця дівиця. Вона точно не прогавить такий шанс. А я так тебе люблю…

— Крихітко, ну ти її бачила? — кажу я заспокійливим тоном, мені зараз головне, щоб ця істеричка не зіпсувала весь мій план. — Вона ж зовсім страшненька. Тобі нема за що переживати. Ввечері заїду, що скажеш?

—  Але обіцяй, що наступного разу ти мене дочекаєшся! І зараз - мені буде дуже сумно. Я б краще з дівчатками десь посиділа, відволіклась. Скинеш нам на мартіні?

— То все Марек винен, протупив. Але ж я не можу показати йому, що він протупив… Скину і на мартіні, і на суші, розважтесь, як слід, добре? — я поводжусь максимально солодко, щоб вона швидше звалила. — І фотки пришліть, я буду чекати. 

Аліса похапцем витирає сльози, і вичавлює посмішку. 

— Гаразд, Котю. Ти ж знаєш я тебе підтримую в усьому. Якщо кажеш, що для справи так треба. то цього разу я витримаю це приниження. 

— Ти ж хочеш, щоб твій Котя заробляв ще більше грошей, правда? — я коротко чмокаю її в губи. — Так ми обоє будемо в виграші. Потім відсвяткуємо крутий контракт. Може, навіть злітаємо кудись.

—  Як скажеш, Котю. Кажеш, що зітаємо  — значить так  і буде. І не затримуйся тут, я вже скучила за твоїм круасанчиком.

— Прекрасно, — я киваю. — Все, йди, — я знов коротко цілую її. — А Коті треба працювати.

Вона залишає за собою шлейф парфумів “Бакара Руж”. Не знаю. що дівчата в ньому знаходять, але Аліса часто ними користується. 

Я зітхаю з полегшенням і повертаюсь до зали. Озираюсь навкруги і раптом бачу, як до моєї ніби як дівчини, схоже, підкочує якийсь мужик. 

Хай ми і не справжня пара, але все ж мене це напружує. Тільки тут помічаю, що в цілому Міла виглядає не так вже й погано. Принаймні той мужик в ній щось розгледів. Я підходжу до них і бачу, що той хоче вхопити її за руку. Дію на інстинктах і перехоплюю його руку:

— Вона — моя, — кажу твердо.

— Дівчина сумувала, я лиш хотів запросити її на танець.

— Ти сумувала? — я подивився на Мілу.

— У мене дитина вдома хвора, — відповідає вона. — Можливо мій вираз обличчя і справді виглядав засмучено. Але танцювати я точно не хочу, про що й сказала цьому панові.

— Чув? — кидаю я мужику. — Котись звідси, ти її не цікавиш.

— Перепрошую, — чоловік кидає на мене незадоволений погляд. Але в суперечку при гостях звісно не лізе. 

— То що, в тебе реально там дитина хвора? — запитую я тихо, коли ми залишаємося вдвох.

—  А ти думаєш я це вигадала аби спекатись нав’язливого кавалера? Уяви собі в мене є син і він хворіє!

— Звідки мені знати, — я знизую плечима. — Ну добре, ми все відіграли, давай підвезу тебе додому. І будемо в повному розрахунку.

—  Я і на таксі доїхати можу! - фиркає дівчина. - Ще завезеш мене в ліс якийсь і…

— Та дуже ти мені потрібна… У мене взагалі… — я обриваюсь на півслові. 

В цю мить до нас знову підходить Марек з дружиною. Але сумне обличчя Міли так кидається в очі, що Барбара відразу починає допит.

 —  Ви що —  посварились? Чи щось сталось? 

— Нам треба їхати, сподіваюсь, ви не образитесь? 

—  У мене захворів син, —  пояснює Міла. — Але ти, любий, можеш залишитись,  — дівчина явно намагається мене спекатись.  

— Ні, поїду з тобою, люба, — я солодко усміхаюсь і хапаю її за руку. 

— Кофр тільки заберу, — видає Міла. По очах бачу — вже мріє мене забути. І збирається якось витерпіти шлях додому. Це абсолютно взаємно. 

Якби ми тільки знали, що це був лише початок нашого протистояння.