1 Міла

Це була машина, біля якої простим смертним навіть дихати варто з обережністю. Звісно не “Гелік”, але все одно дуже дорога. Коли я кажу дуже — то це навіть по мірках Києва виглядало дорого. 

І цей чорний тонований монстр майже повністю перекриває мені виїзд з заправки. Всупереч усім правилам дорожнього руху. Він мав мене пропустити — у нього була перешкода праворуч, і він їхав заднім ходом! 

Але таким людям, як водій цієї автівки, плювати на думку оточуючих. Стопи загорілись червоним, “Лексус” пригальмував, а потім і зовсім зупинився. 

Він не рахувався з тим, що комусь треба виїхати. І хтось, тобто конкретно я, дуже поспішаю. 

Я дорахувала до трьох. Ну ж бо, відїзди, уже. Випусти мене! У мене дитина в садочку вже двічі блювала, і телефон знову дзижчить викликом від медсестри. Йохайди!

Я розумію, що не можу чекати, допоки зараза в чорному “Лексусі” владнає всі свої без сумніву надзвичайно важливі питання і помітить, що чернь теж бере участь  у дорожньому русі. 

Знову дзвінок на телефон. Треба відповісти. Вони не вгамуються. 

Я беру слухавку.

— Мілано Ярославівно, ви думаєте їхати за дитиною? Ще раз його знудить — і ми викличемо швидку! Нам не потрібна така відповідальність! 

— Та їду, я їду!

Оцінюю проїзд. З одного боку стоїть вантажівка, з іншого — бісячий “Лексус”, якщо дуже сильно постаратись, то я можу проїхати між цими двома машинами. 

Зберись, Мілано. Ти зможеш. 

Тисну на газ, і повільно рухаюсь між автомобілями. 

— Слухайте! Я не маю права давати дитині ніякі ліки, а нього збільшується температура, ви що не бачили зранку, що у вас хвора дитина? — продовжує тріщати медсестра. 

— Я скоро буду! — повторюю роздратовано. Кидаю телефон на сидіння поруч.

Мить, за яку я відволіклась кидаючи телефон, і моя рука на кермі робить рух по інерції в той самий бік. Всього на кілька міліметрів, але їх досить, щоб відстань між мною і “Лексусом” скоротилась до критичної. 

Я чую цей неприємний звук: “кряк”. Наче зламали пластикову іграшку. Кидаю погляд в дзеркало. На асфільті лежить дзеркало заднього виду від “Лексуса”.

Йохайди! Що за день?! 

Я гальмую. 

Водій "Лексуса” одразу виходить з  машини і дивиться на мене. Високий, широкоплечий, в дорогому костюмі - (а як же інакше? Скотина!) і білосніжній сорочці. Підходить і стукає прямо в бокове скло:

— Коза, ти взагалі дивишся, куди їдеш?!

— А ти дивишся куди ставиш своє корито? — в мені прокидається таке роздратування, коли  я дивлюсь в його лощене обличчя, що вся моя ввічливість випаровується. А майнула було думка вирішити цей конфлікт мирно. Але відразу зрозуміло — ця людина уявлення не має про проблеми інших, в його очах ані краплини співчуття. Тільки зверхність і зневага. 

— Корито якраз у тебе, та моє дзеркало коштує дорожче, ніж вся твоя автівка, — гарчить він не менш роздратовано.

— Ти порушив правила, тож і вартість твого дзеркала — виключно твої проблеми! — відповідаю йому. НІчого собі придумав — щоб я ще й ремонт йому оплатила? От такі люди — у самого гроші певно мішками лежать, але він не пропустить можливість здерти з когось навіть три копійки. 

— Придурошна, треба було не влазити, якщо не вистачало місця! Куди намилилась! — він аж закипає від злості. — Давай виходь з машини, викличемо партульних і хай вони розбираються, хто тут винний!

Патруль? Це мінімум три години часу затримки! Йохайди! 

— Давай, викликай! — кажу придурку. — У тебе ж певно купа вільного часу? От нехай копи і розбираються, хто купив права, а не вчив правила! Угадай - хто з нас буде сплачувати штаф?

Нога нервово стрибає на педалі газу. Якщо він зараз не передумає викликати копів, то  я навіть не уявляю що робити. 

— Візьму і викличу, — хмикає він і дістає телефон.

Я розумію, що він не жартує. Він прикладає телефон до вуха і дивиться прямо мені в очі, переможно усміхаючись.

Та ну його все! 

— Пішов ти, козел! — кажу йому. 

І роблю те, що ніколи б житті не зробила. Я тікаю з місця ДТП. Сподіваюсь тип не сфотографував мій номерний знак. 

Тисну на газ і буквально вилітаю на дорогу. Під супровід криків мажора і звуки клаксонів автомобілів, яких за правилами я мала пропустити. 

З проблемами і копами я розберусь завтра. А зараз головне — Сашко і його температура. 

Телефон знову дзижчить. Певно медсестра вирішила ще раз мене підігнати. 

Хапаю не дивлячись. І на межі розпачу кричу:

— Я вже підїжджаю! Хіба так важко почекати? 

— Мілана? Мені вас порадили як найкращого візажиста, — каже трішки здивований голос з нотками примхливості. — Але певно це була неправдива інформація. 

— Ні-ні, — опановую себе. — Вам все вірно сказали. Я вас слухаю.

Вичавлюю посмішку. Співрозмовник мене звісно не бачить. Але посмішка відчувається в тоні. А мені треба бути максимально люб'язною.