Розділ 50. Кайл

— Ембер, — я обережно торкнувся її прохолодної долоні за секунду до того, як вона піднесла перо до паперу. — Я хочу, щоб ти зрозуміла: це робиться виключно задля твоєї безпеки.

— Авжеж, — вона зневажливо фиркнула, навіть не підводячи очей. — А можна було влаштувати цю бюрократію до того, як затягнути мене в ліжко?

Ось воно що. Усередині мене все стислося від гіркого уколу. Вона щиро вважає, що я просто використав її.

— Чомусь мені здається, що наполягла саме ти, — я хитро посміхнувся, перехоплюючи її погляд. — А вже потім вирішила грати в холодну дистанцію.

— Я просто люблю спати одна, — відчеканила вона.

— Авжеж, — я лукаво усміхнувся й кивнув їй на документ: — Підписуй.

Я досі тримав її за руку. Моя магія — тонка, непомітна хвиля — повільно просочилася крізь її шкіру прямо в чорнило на папері. Магія не впливала на Ембер, але проходила крізь неї. Вона навіть не здогадувалася, що підписує далеко не лише відмову від титулу та статків. Під аркушем стояло ще дещо.

Вона вб’є мене за це. Моя маленька, розлючена шпигунка просто придушить мене уві сні, коли дізнається, що я не збираюся її відпускати. Ні через місяць, ні через життя.

— Усе? — вона різко кинула перо на стіл, склавши руки на грудях.

— Ні, моя дружино, не все, — я відкинувся на спинку крісла. — Ти забула поцілувати чоловіка.

Ембер на мить округлила очі від мого нахабства. A потім повільно нахилилася до мене — так близько, що її дихання обпекло мої губи, а в очах спалахнули небезпечні іскри.

— Лишилося менше місяця, Хранителю, — прошепотіла вона, обпікаючи шкіру. — А далі я з великим задоволенням позбудуся тебе.

Брехня… Не позбудешся…

Перш ніж я встиг відповісти, вона боляче, до крові вкусила мене за нижню губу й миттєво випрямилася, витираючи кутик рота:

— І більше ніяких поцілунків. Це була одноразова акція, — вона розвернулася, щоб вийти. 

Я лише тихо розсміявся, провівши язиком по укушеному місцю й смакуючи присмак крові та її нестримного характеру.

— Чому ти просто не скажеш, що хочеш бути зі мною? — запитав я прямо, знявши з обличчя іронічну маску.

Ембер застигла біля дверей. Вона не обернулася, лише тихіше, з гіркою паузою промовила через плече:

— А ти?

Я промовчав. Я не міг сказати це зараз — не тоді, коли над нами все ще висіла загроза вбивці. Спочатку я забезпечу їй безпеку, а далі… далі я її знову вкраду, якщо знадобиться. 

Вона важко видихнула й вийшла, зачинивши за собою двері.

Я підхопив зі столу верхній документ — той самий, де стояла офіційна відмова від майна і швидким кроком вийшов із кабінету.

Брати були холі. Ендрю звичним рухом кидав у повітря срібну монету, а Ітан спирався на перила східців, звіряючи якісь записи.

— Я виїжджаю, — відчеканив я, зупиняючись перед ними. Потім повернувся прямо до брата й додав застережливим тоном: — Ендрю, подивися за Ембер, поки мене не буде. Тільки без рук.

— Твоя дружина — закон, Хранителю, — з бісівською посмішкою відгукнувся той, ловлячи монету й примружуючись. — І скільки там, кажеш, до розлучення залишилося? Два тижні чи три?

Моє терпіння увірвалося. Я кинув на нього нищівний, крижаний погляд і в ту ж секунду випустив магічну хвилю, прямо торкаючись його емоцій. Я відчував його наскрізь — цей божевільний глузував із мене! Відверто й безсоромно провокував, випробовуючи мої нерви на міцність.

— Гаразд, досить, Хранителю! — відхекався брат, згасивши усмішку. — А то ти спалиш мене цими емоціями... Буду берегти її своїм життям. Ну, і твоє життя заодно прикрию.

Я повільно відпустив магічний вплив, даючи йому вдихнути повними грудьми, кинув короткий кивок Ітану й рушив до виходу.

Карета мчала дорогою, м'яко погодуючись на вибоїнах. Я дивився у вікно, прокручуючи в голові кожен свій наступний крок. Чи були б мої батьки задоволені цим рішенням? Чи схвалили б вони те, що я щойно підробив магічний контракт, зв'язавши свою долю з дівчиною із сумнівного роду?

Втім... яка різниця. Батьки завжди хотіли для мене лише одного — щоб я був щасливим. А я тепер чітко усвідомлював: із титулом чи без нього, з усіма багатствами столиці чи в повній злиднях, я більше ніколи не буду щасливим без неї. Без її сарказму, її дикого характеру й очей, у яких я остаточно потонув.

Карета зупинилася біля заміського маєтку. Будинок виглядав стримано, не надто вичурно, ховаючись серед густих дерев.

Як тільки я ступив на ґанок, назустріч мені вискочили двое міцних слуг Леона, намагаючись перепинити шлях. Я навіть не витягав зброї. Моя магія спалахнула жорстким, придушуючим імпульсом, ударивши по їхній ментальній системі. Емоції охорони зашкалили — страх і паніка настільки заполонили їхній розум, що вони просто розчинилися в цьому жаху, сповзаючи по стіні й розступаючись переді мною.

Я безперешкодно штовхнув важкі дубові двері й ступив до просторого холу.

— Лорде майбутній Хранителю... — з глибини коридору пролунав надмінний, знайомий голос.

На сходи вийшов Леон. На його обличчі запеклася отруйна усмішка, хоча в очах промигнула легка тінь здивування.

— Ви прийшли сюди лише для того, щоб знищити мою прислугу? — перепитав він, складаючи руки на грудях.

— Нам треба поговорити, Леоне, — зауважив я, зупиняючись у центрі залу й дивившись на нього знизу угору. — І тобі це сподобається. Повір мені.

Леон примружився, уважно вивчаючи мій спокійний вираз обличчя, а потім кивнув на двері свого кабінету:

— Що ж... ти вже увірвався сюди. Хіба в мене є вибір?