Розділ 45. Ембер

Серце стиснулося в крижаний комок. Поруч із нею стояв і тато. Вони зовсім не змінилися — виглядали точно так само, як я їх пам'ятала: суворі, бездоганно вдягнуті, із тими ж самим поглядами, від яких у мене з дитинства перехоплювало подих.

Я намагалася бути такою, як вони придумали… але на жаль Ембер Таеріс виявилася злочиницею, за яку їм довелося добряче заплатити, щоб витягнути з вʼязниці.

— Ембер? — мама зміряла мене поглядом із ніг до голови, розчаровано звівши брови. — Ну і вигляд у тебе... Ти знову вешталися під сонцем без капелюшка? А волосся, це ж солома. 

Я заніміла, не здатна видавити ні слова.

У цей момент Кайл м'яко зробив крок уперед, невимушено перебираючи ініціативу на себе:

— Радий знову вас бачити, — промовив він із бездоганною, галантною посмішкою.

— І ми вас, Кайле, — стримано відповів батько, злегка кивнувши. А потім із легкою іронією додав: — Ви ще не пошкодували, що взяли нашу доньку на роботу?

— На роботу?.. — я повільно повернула голову до Кайла, примруживши очі.

Так ось що він їм наплів, коли навідувався до мого рідного дому! "Взяв на роботу". І навряд чи він сказав, хто ж він в біса такий.

 Я випнула підборіддя, подумки хмикнувши: Ну давай, Хранителю, викручуйся тепер із цього.

— Навіть краще, — спокійно й впевнено відповів Кайл, роблячи крок до мене й владно притягуючи за талію до свого боку. — Я зробив їй пропозицію.

— Іншої роботи? — мама зневажливо оглянула його руку на моєму стегні, а потім звернулася до батька: — Доне, я ж казала, що нічого путнього з нашої доньки не вийде в цій столиці. Вона… вона стала….

З кожним її словом я відчувала, як стискаюся всередині. Я знову почувалася малою, беззахисною дівчинкою п'яти чи десяти років, яку батьки вичитують за погану поведінку, надмірну галасливість і просто за те, що вона існує. Майже, як в сімнадцять, коли вони заплатили заставу і сказали, що я не гідна прізвища Таеріс.

А батьки як завжди подумали про найгірше…

— О ні, ви, схоже, трохи не так мене зрозуміли, — голос Кайла пробринів над моєю головою, випромінюючи абсолютну, залізну впевненість. — Я зробив їй пропозицію руки та серця.

— Справді? — мама здивовано пересмикнула плечима.

— Угу... — важко видавила я зі своїх стиснутих губ.

Кайл пальцями сильніше стиснув мою талію, невербально передаючи мені свою підтримку й заспокійливе тепло:

— Власне, вона погодилася далеко не з першого разу, — продовжив він, м'яко всміхаючись моїм батькам. — Мені довелося просити двічі. Не обійшлося навіть без гучних обіцянок. Кілька разів ваша донька щиро сумнівалася в моїх намірах, але знаєте... відтоді, як я побачив її на лавандовому базарі — до речі, ви там були? Обов'язково сходіть! — відтоді я чітко зрозумів: вона стане моєю. Я просто не знайду більше такої...

Я підвела на нього погляд, слухаючи цей оксамитовий голос. Він брехав... ось просто брехав правду! Але до біса романтично це виходило. У його словах дійсно не було жодної прямої брехні, але якщо знати всю картину наших фіктивних заручин та небезпечних ігор — то й правди там майже не лишалося.

Батьки щось ніяково відповіли, явно спантеличені такою пишною промовою. 

Я нарешті змусила себе відірвати погляд від профілю Кайла й знову повернулася до батьків. Тінь дитячого страху поступово поступалася місцем моєму звичайному сарказму.

— А ви, власне, чого приїхали? — запитала я.

— На Полювання за реліквіями, — відповіла мама, поправляючи рукавички. — Ми чомусь подумали, що ти теж будеш у місті.

— Ви... приїхали до мене? — я здивовано кліпнула очима.

— Ну звісно, — кинув батько.

Кайл легенько гладив долонею мою талію й, не втрачаючи нагоди, моментально зорієнтувався:

— Залиште мені вашу адресу. Я особисто надішлю вам особливі запрошення на захід.

Батьки переглянулися, на їхніх обличчях промайнула суміш поваги й задоволеного самолюбства. Дон порився в кишені, дістав записник і швидким почерком вивів адресу, передаючи листок Кайлу.

Я була натягнута, мов струна. М'язи спини затерпли, а подих перехопило від давнього, дитячого заціпеніння.

Кайл миттєво це помітив. Його рука на моїй талії м'яко, але впевнено стислася, стаючи єдиною опорою, що не давала мені впасти.

— Пробачте нам, — з ідеальною, витонченою ввічливістю промовив він, звертаючись до моїх батьків. — Ми обов’язково побачимося з вами на Полюванні. А зараз нам, на жаль, час поспішати.

Батьки хотіли щось сказати у відповідь — можливо, чергову повчальну репліку, — але так і промовчали, лише здивовано переглянувшись.

Як тільки ми відійшли на безпечну відстань і загубилися в різнобарвному натовпі ярмарку, Кайл трохи нахилився до мене й тихо запитав:

— З тобою все гаразд?

— Не зараз, — сухо витиснула я, вдивляючись прямо перед собою.

Кайл ненадовго замовк, але тільки ненадовго…

— В їхніх емоціях не було зверхності чи злості до тебе, Ембер. Лише сум, — м'яко мовив він. — Гадаю, з ними в дитинстві спілкувалися так само. Вони просто по-іншому не вміють.

Я важко видихнула, важко перевівши погляд на Хранителя:

— Я ж сказала: не зараз.

Я справді не мала жодного бажання порпатися у своїх дитячих травмах чи виправдовувати їх.

Кайл врешті дав мені необхідний простір.

Коли ми повернулися до маєтку, моделей там уже не було. Лише Ендрю, все такий же розслаблений і напівп'яний, розвалився на дивані з дурнуватою усмішкою. Схоже, йому сьогодні дійсно пощастило з веселощами.

Весь залишок дня Кайл майже не говорив зі мною. І ввечері він навіть не зайшов, щоб побажати добраніч...

Я сиділа на краєчку ліжка у своїй кімнаті, розчісуючи волосся і прокручуючи в голові події дня. Він же заступився за мене. Міг просто відійти вбік, зробити вигляд, що не чує тих отруйних зауважень, чи посміятися разом із ними. А він заступився! Та ще й так гарно, ввічливо й красиво виставив мене в найкращому світлі. 

Не витримавши, я піднялася з ліжка. У його спальні було порожньо.