Розділ 43. Кайл

Тітка увійшла граційно. Як вона вміла — з ідеально випростаною спиною та легким шарудінням дорогої шовкової сукні. Я просканував її емоції. Легке збентеження. Звісно, вона не знає, чому я покликав її назад так швидко.  

Клодія завмерла на порозі кабінету, і її витончені брови злетіли вгору, коли погляд зупинився на моєму робочому столі. Ембер все так само спокійно сиділа в мене на колінах. Гаразд, не спокійно, вона знову хотіла встати. Але моя рука надто міцно тримала її ніжну і спокусливу талію.

— Кайле... — обурено витиснула тітка, притиснувши долоню до грудей. — Я розумію, що ви молоді й заручені. Але це... це неприпустимо! Ти Хранитель, а не...  

— Усе, що робить моя майбутня дружина — припустимо, — холодним тоном відрізав я, перебиваючи її на півслові.  

Моя рука міцніше стиснула талію Ембер, притягуючи дівчину трохи ближче до моїх грудей, щоб показати: розмова буде за моїми правилами. Ембер лише кинула на мене короткий погляд.  

— Насправді, Клодіє, — продовжив я, не зводячи з неї примруженого погляду, — ми з Ембер передивлялися архіви. І знайшли дещо цікаве. Мій батько не купував той бісів корабель. В офіційних реєстрах немає жодної угоди. Як це поясниш?  

Я зосередився й тонкою голкою своєї сили пробив емоційний щит тітки. Всередині Клодії вирував цілий коктейль: роздратування, страх, але найголовніше — глибоко прихована, натягнута провина. Вона підійшла ближче, важко спираючись на спинку крісла.

— Бо він його й не купував, — сухо витиснула вона. — Насправді... це корабель вашого дідуся. Мого батька.

Я спохмурнів. В архівах родини судно з'явилося саме по собі. Не було дарування.

— Тобто батько успадкував його? — перепитав я, відчуваючи, як історія починає плутатися.

— Ні, — гірко хмикнула тітка. — Він його не успадкував. Він його просто... забрав.

Повітря в кабінеті важко застигло. Моя магія зреагувала на мою лють, змусивши свічки на стінах на секунду згаснути. Ембер на моїх колінах трохи напружилася й, повернувши голову до Клодії, прямо запитала:

— А кому насправді належить цей корабель?

Тітка замовкла, зціпивши губи. Вона вперто витріщалася на вікно, відмовляючись відповідати.

Я знову тиснув магією на її емоційне поле. Там вирувала темна хвиля.

— Корабель... твій, Клодіє? — прямо витиснув я, відчуваючи, що підбираюся до розгадки.

Тітка знову мовчала. Її емоції просто вибухали роздратуванням та на мій подив нестихаючою образою.

— Я хотіла цей корабель! — нарешті вигукнула вона, втрачаючи аристократичний лоск. — Я марила ним! Але ні мені, ні моєму братові він не дістався. Батько не переписав його на родину!

Вона казала щиру правду — її емоційний фон не брехав.

— Він залишив його тому, хто цього справді заслуговував... — гірко додала вона, і її голос здригнувся від заздрості. — Так він говорив. 

Тітка була аж надто роздратована. Їй було образливо. Чи могла вона скоїти таке вбивство? Гадаю ні. Вона б точно не повернулася так швидко. І взагалі б не стала цього розповідати.

— А ти вмієш керувати таким судном? — спокійно запитав я.

— Ні! — відрізала вона, поправляючи шаль. — Але його можна було б вигідно продати! Це статки, Кайле!

— Уже не продамо, — суворо перебив її я, згадуючи, як цей металобрухт вибухнув і згорів у безодні. 

Роздратування накрило й мене самого. Я розраховував знайти ім'я покупця чи майстра, а замість цього знайшов сімейну драму тридцятилітньої давнини. Мені кров з носа потрібні були ці документи.

— Ти знаєш, хто працював із цим кораблем? — наполегливо перепитав я. — Окрім батька й дідуся? Хтось же мав його обслуговувати!

Тітка Клодія гордо закинула голову й кинула на мене холодний погляд:

— Мій батько ніколи не любив мене настільки сильно, щоб показувати мені свої кораблі. Він взагалі не розмовляв зі мною. Тож... я тобі більше нічим не допоможу, Кайле.

І знову образа на батька. Я не знав свого дідуся. Він помер ще до мого народження. Але чому він переписав корабель на сторонню людину?

— А мого батька він любив? — можливо це її витончена помста.

Я любив Клодію, вона замінила мені матір, але останнім часом все йшло проти неї та Леона. Та щось не сходилося...

— Трохи більше ніж мене, — в її голосі не було образи. Лише сум. — Якщо хочеш знайти архіви, тобі варто навчитися говорити з мертвими. Або ж з тими, хто знав твого дідуся. На жаль це не його донька.

Вона вперше була такою вразливою. Я б сказав навіть розбитою. Тітка розвернулася й цього разу остаточно вийшла з кабінету, зачинивши за собою двері.

Я важко зітхнув і відкинувся на спинку крісла, заплющивши очі. Знову глухий кут. Жодного імені, жодної зачіпки.

— Ну... принаймні ми тепер знаємо, що є ще хтось, — тихо мовила Ембер, повертаючись до мене. — Хтось, хто працював із цим кораблем. І цей «хтось» знає його будову як свої п'ять пальців.  

Я повільно розплющив очі, вдивляючись у її розумні, проникливі очі, й тихо процідив:

— Так, маленька шпигунко. Але хто, в біса це такий?..

— Не знаю, — знизала вона плечима, намагаючись зберегти максимально байдужий вигляд. А потім, трохи примружившись, додала: — Але, можливо, ми наблизимося до цієї розгадки на майбутньому полюванні за реліквіями?  

Я примружився й уважно подивився на неї:  

— Гадаєш, ми туди підемо?

— Ти можеш не йти, — кинула вона й спритно, перш ніж я встиг зреагувати та перехопити її за талію, підхопилася з колін. — Але я піду.  

— Ембер! — у моєму голосі спалахнули застережні нотки.  

— Кайле! — вона різко розвернулася й грізно глянула на мене. — Я піду! Ховатися по кутках — це не вихід. Це взагалі не мій стиль! Я чекала на цей тиждень й нізащо його не пропущу.  

Мені подобалася її впертість, цей азарт і дикий вогонь. Але зараз був геть не час для цього. Особливо коли чиясь тінь висіла над головою, а її життя перебувало під прямою загрозою.  

— Я просто втечу туди, — з викликом додала вона, склавши руки на грудях. — Роби зі мною що хочеш, але я буду на полюванні.