Розділ 37. Ембер

Я все сильніше втискалася в м'яку шкіру крісла й з усіх сил намагалася не показати, що мені насправді моторошно. Я ніколи в житті не боялася ні висоти, ні божевільної швидкості. Але Кайл... Кайл змусив моє тіло застигти й дрібно тремтіти від суміші страху та дикого захвату.

Він майстерно проводив корабель крізь вузькі розселини гірських скель, буквально зрізаючи кути в міліметрах від кам'яних виступів. У його синіх очах палав божевільний, неборканий азарт. Вітрила ловили найменші потоки гірського вітру, магічний двигун гудів на межі своїх можливостей, і ось нарешті — ми ринули вперед, залишаючи всіх інших учасників регати далеко позаду.

Коли ми вирвалися на відкритий простір над хмарами й опинилися беззаперечними лідерами, Кайл трохи знизив швидкість, даючи судну лягти на рівний курс.

— Хочеш покермувати? — раптом запитав він, злегка повернувши до мене голову.

На моєму боці панелі також були розташовані важелі керування та магічні індикатори. Я абсолютно в цьому не розумілася, але знала одне...

— Хіба тут усе не підв'язане до твоєї магії? — недовірливо зіщулилася я.

— Запускається все справді від магії, але безпосереднє керування відбувається за допомогою ось цього, — він кивнув на масивні важелі з темного дерева та бронзи. Потім Кайл уважніше вдивився в моє обличчя й кутиком губ посміхнувся: — Ембер, на тобі ж лиця немає. Невже моя маленька шпигунка злякалася?

— Звісно ні! — випалила я, хоча мої пальці зрадницьки затремтіли. — Я просто... не знала, що ти такий любитель адреналіну. Це не страх, а лише здивування.

«От брехло», — подумки висміяла я саму себе.

— Я допоможу, — тихо мовив Кайл.

Він підсунувся ближче, накрив мою пальці своєю долонею й обережно поклав її на головний важіль швидкості.

Його рука була теплою, міцною й неймовірно приємною. Він легко стиснув мої пальці, передаючи мені не лише контроль над кораблем, а й дивовижне відчуття повної безпеки. Усередині все стиснулося від раптового припливу тепла.

— Відчуй його, Ембер, — прошепотів Кайл мені просто у волосся, і його гарячий подих лоскотав шию. — Корабель слухається найменшого руху. Потягни важіль трохи на себе... ось так.

Я зробила, як він казав. Повітряне судно м'яко слухалося мого дотику, зринаючи трохи вище над сріблястим килимом із хмар. Сонце заливало палубу золотим світлом, вітер ревів позаду, а поруч був чоловік, від якого в мене перехоплювало подих куди сильніше, ніж від будь-якої швидкості.

Та я вперто нагадувала собі, що не варто розслаблятися поруч з ним. Він зараз милий і турботливий, а завтра переверне всі твої тумби, щоб знайти відповіді на свої запитання…

— Ну що, брехушко? — дражливо мовив Кайл, не випускаючи моєї руки. — Досі вважаєш, що в тебе жахливий смак на чоловіків?

«Все ж його зачепили мої слова», — з легким подивом подумала я.

— Я обрала тебе проти власної волі, — мовила я.

Ми сиділи аж надто близько. Кайл навіть не збирався відпускати мої пальці, тримаючи їх на важкому важколі.

— Але цілувала за власним бажанням, — вимовив він це мені просто в губи, обпікаючи їх своїм гарячим, прискореним подихом.

— Ти надто самовпевнений, — прошепотіла я, намагаючись зберегти бодай залишки самоконтролю.

Кайл лише тихіше засміявся — низьким, оксамитовим сміхом, що відгукнувся солодким трепетом у моєму животі. Він м'яко нахилив важіль, плавно повертаючи корабель у нове повітряне річище.

Я поволі відвела погляд і знову повернула на обличчя звичну маску спокою, вдивляючись у нескінченні хмари попереду:

— Отже... ти бачився з моїми батьками?

— Хороші люди, — відповів Кайл без жодної фальші.

— Це якщо з ними не спілкуватися, — зітхнула я.

Кайл знову хмикнув:

— Вони люблять тебе, Ембер, а це головне. Та й батьки на те й батьки, щоб деколи повчати. Вони прожили довше життя, але це не означає, що вони завжди праві. 

У моїй голові миттєво виринули уривки того, що я чула про родину Соларісів. Кайл із братами дуже рано залишилися сиротами.

— Ти сумуєш за своїми батьками? — тихо запитала я, знявши бар'єр сарказму.

— Деколи думаю про те, що б вони мені сказали, коли побачили б зараз, — Кайл на мить замислився, дивився на безкрає небо перед нами. — А так... сумував усе дитинство. Мені було лише десять, коли вони померли. Ми з Ендрю їх добре пам'ятаємо, а ось Ітану, на жаль, було лише три роки. У нас залишилася тільки тітка, яка виростила нас як власних синів. Хоча в неї тоді вже був Леон. Ми вдячні їй за дитинство, хоч вона і не була зобовʼязана…

Мене пройняла ніжність навпіл із сумом. Я обережно торкнулася його міцної долоні й тихо мовила:

— Співчуваю, Кайле.

Наші погляди пересікалися. Гарячі подихи плуталися, обпікаючи шкіру. Напруга між нами досягла такої межі, що я чітко розуміла, до чого все це йде.

— Ми тут... не мусимо вдавати наречених, — майже нечутно мовила я.

Кайл повільно нахилився ще ближче:

— А якщо я цього хочу?

— То я можу не хотіти, — випалила я.

«Яке ж ти бісове брехло, Ембер Таеріс», — промайнуло в моїх думках. Я хотіла цього понад усе на світі! Але одного разу моє серце вже було безжально розбите. І вдруге я просто не дозволю цьому статися.

Кайл заворожено дивився на мої губи. Він вже зібрався щось сказати, але зненацька його обличчя змінилося, і він різко відсторонився назад у своє крісло.

— Тримайся, Ембер!

Його погляд був прикутий до дзеркала заднього огляду. Я обернулася й побачила, як позаду нас, на божевільній, небезпечній швидкості, летить знайоме біло-золоте судно.

— Не лякай мене... — у мене все всередині похололо. — Зачекай, це що... Дрейк?! І він мчить просто на нас?

— Гадав, він не настільки дурний, — вицідив Кайл крізь зуби, і в його очах знову запалав той самий небезпечний вогонь. — Та все ж...

Він різко втиснув важелі до упору, заставляючи двигуни завурчати на повну потужність, щоб вирвати судно з-під можливого удару.