Розділ 34. Ембер

Ми їхали в розкішній кареті Лорда Хранителя. Кайл не промовив до мене жодного слова від самого виїзду з маєтку. Образився. Ну й нехай! Я теж образилася. 

Хоча впродовж усієї дороги я то й діло ловила на собі його темні, уважні погляди. Та що приховувати — я й сама нишком зиркала на нього з-під вій. Хранитель мав просто обурливо чудовий вигляд. Настільки, що мені хотілося виколоти собі очі, аби тільки перестати це помічати.

Його парадний мундир із темного оксамиту з золотим гаптуванням і високим коміром ідеально підкреслював широкі плечі. Темне волосся було трохи тронуте магічним лиском, а в синіх очах досі тлів той небезпечний вогник з нічної кухні. І найгірше — від нього пахло хвойною свіжістю та морозним озоном. Дідько б його взяв із цією його ідеальністю.

Щоразу, коли карету підхитувало на бруківці, наші коліна випадково торкалися. Мені миттєво згадувалося, як минулої ночі його міцні руки гаряче стискали мій стан, і щоки знову починали зрадницьки горіти. Я відвертала обличчя до вікна, вдаючи, що мені неймовірно цікаво розглядати святкові вулиці.

Але чим ближче ми під'їжджали до гірського каньйону, тим сильніше стискалося серце. Саркастичні думки про Кайла поступово витіснялися липким страхом. Десь там, серед сотень гостей та учасників регати, чекав Дрейк.

Коли карета нарешті зупинилася біля головного причалу, Кайл першим вийшов на свіже повітря. Він повернувся й простягнув мені долоню, очікуючи, що я слухняно подам руку.

— Обійдуся, — буркнула я, навмисно ігноруючи його жест, і спробувала самостійно ступити на дерев’яний помост.

— І вона ще й ображається, — вицідив він крізь зуби, не даючи мені й кроку зробити наодинці.

— Лорде Хранителю, якщо вам так нестерпно перебувати в моїй компанії, то залиште мене в спокої! — кинула я йому просто в обличчя.

Та замість того, щоб відступити, Кайл різко притягнув мене за талію до свого міцного тіла. Його гаряче дихання обпекло мою щоку.

— Чому ж? — його голос понизився до небезпечного, оксамитового оксамиту. — Мені, навпаки, дуже подобається компанія моєї маленької брехухи.

— Я не твоя! — різко відповіла я, намагаючись зберегти дистанцію, хоч моє серце вже колотилося десь у горлі.

— Контракт, Ембер, — нагадав він із ледь помітною, переможною посмішкою. — У нас контракт.

— І я вже з нетерпінням чекаю на його завершення, — відрізала я.

Його хватка на моїй талії стала лише міцнішою, але зовні це виглядало як ідеальний жест закоханого чоловіка. Кайл повів мене крізь натовп до центру фестивалю, де відкривався сліпучий вид на берег.

— Усміхайся, люба, — прошепотів він мені на вухо, — бо я тебе нікуди не відпущу.

Я видала нервову, фальшиву усмішку для роззяв навколо й тихо мовила:

— Повернемося до цієї теми після фестивалю.

— Можливо, набагато скоріше, — байдуже кинув він.

Я не зовсім зрозуміла його натяк, але перепитати не встигла. Кайл уже навмисно вів мене вздовж пірсу, виставляючи наочний приклад нашої «закоханості» перед іншими Радниками та аристократами.

І ось перед нами постала його гордість — повітряний корабель.

Це було справжнє диво магічної інженерії. Його білосніжний корпус із темними золотими вставками сяяв під сонцем, а величезні вітрила зі сріблястої тканини вже ловили гірські потоки повітря. Вузли, заклинальні руни вздовж бортів і важкі кришталеві двигуни дихали прихованою силою.

Попри свою владну манеру, Кайл миттєво включив господаря судна. Поки ми піднімалися на палубу, він випередив мене на пів кроку й став уважно оглядати кожен вузол та магічний індикатор.

— Перевіряєш усе особисто? — не втрималася я, склавши руки на грудях. — Не довіряєш власній команді?

— Я довіряю команді, Ембер, — він не дивлячись проведенням пальців по іскристому кристалу на штурвалі, перевіряючи відгук магії. — Але коли на моєму судні перебуває найцінніший і найнепередбачуваніший пасажир... я волію переконатися, що все під моїм повним контролем.

— Ти про вітрила чи про мене? — зіщулилася я.

Кайл нарешті повільно повернувся до мене, звівши кутик губ у дратівливій посмішці:

— Про обидва об'єкти. І повертаючись до нашої розмови... з мого судна ще ніхто втекти не зміг.

Я відмахнулася. Та я б тільки й хотіла туди застрибнути, щоб мене ніхто не бачив. З кожною хвилиною тривога всередині мене розросталася, наче отруйний туман. Я гарячково сканувала очима строкатий натовп на пристані та сусідніх палубах, до болю в очах вишукуючи знайоме каштанове волосся.

— Сподіваюсь не тільки моєму брату можна пригощати тебе, — поруч з'явився Кайл і простягнув мені високий кришталевий келих із прохолодним напоєм, від якого віяло соковитими цитрусами й магічною свіжістю.

Образився, ще й як. І ці його показові ревнощі... Перебіситься, звісно, але підливати олії в його бурхливі фантазії я точно не хотіла. Мені й так вистачало головного болю на сьогодні.

— Яка дивовижна турбота, — проігнорувала його шпильку, зробивши невеликий ковток. — Лорде Хранителю, якщо на цьому все, то гадаю я краще…

— Ні, — суворо й беззаперечно відрізав він. — Ти залишишся поруч зі мною.

От же впертий віслюк. 

Він зробив крок ближче, вловлюючи кожен мій хаотичний погляд, що метався по палубі.

— Здається ти когось шукаєш, Ембер, — його голос прозвучав надто проникливо, змусивши мене здригнутися.

— Нікого! Просто роздивляюся гостей, — збрехала я, знову вдягаючи байдужу маску.

На щастя для мене, у цей момент над каньйоном рознісся гучний, урочистий звук магічних підсилювачів звуку. Ведучий оголосив про офіційне відкриття фестивалю й викликав Лорда Хранителя до центрального мікрофона.

Кайл невдоволено стиснув губи, але змушений був відійти. Поки він виголошував переконливу й владну промову про велич нашого фестивалю та важливість регати, його темні очі все одно не сходили з мого обличчя, тримаючи мене на повідку.

У цей час до мене підійшла дівчина — приблизно мого віку, у розкішній сукні кольору морської хвилі. Я впізнала її: вона постійно ходила під руку з одним із Лордів Ради, чиє ім'я я так і не спромоглася запам'ятати. Але мою увагу привернуло інше — у її руках було крихітне білосніжне пухнасте цуценя з кумедними вушками-китицями.