Розділ 23. Ембер

Тінь брезентового намету зустріла мене прохолодою і стійким запахом старої шкіри, річкового мулу та... сушеної риби. Ідеальний аромат Нижнього міста, від якого у тітки Клодії стався б серцевий напад.

За дерев'яним прилавком сиділа колоритна трійця, яка абсолютно не вписувалася в атмосферу королівського ярмарку. Величезний, схожий на скелю човняр із густою бородою та шрамом через все око, худий, як тріска, хлопець із занадто довгими пальцями (професійний карманник, руку дам на відсіч) і сива, зморшкувата бабця, яка з абсолютно незворушним виглядом лузала смажене насіння в кришталевий кубок епохи.

— Опа, — тихим басом промовив бородань, оглядаючи мою дорогу сукню. — Шляхетна пані згубилася? Тобі намет із рожевими парфумами на три кроки лівіше, квіточко.

— Квіточко? — я щиро усміхнулася, спираючись ліктями на брудний стіл. — Ну, якщо я квіточка, то ти — ніжна польова фіалка, дядечку. А щодо парфумів... від них у мене навіть клопи в кімнаті з непритомності не виходять. А от від ваших «заблокованих» цяцьок у мене сверблять руки.

Худий хлопець примружився, а бабця перестала лузати насіння.

— Ого, а дівчинка з зубами, — прошамкала стара, блиснувши єдиним золотим зубом. — Звідки знаєш про блок, мала?

«Звідки? Та просто інтуїція підказала, що в такому місці чистого магічного краму не тримають», — посміхнулася я про себе. Але вголос, звісно, відповіла зовсім інакше. Потрібно було одразу показати, що перед ними не дурна аристократка, а та, хто знає Нижній порт краще за власні п’ять пальців.

— А як же інакше? — я байдуже зсунула плечима і провела пальцем по облупленому візерунку знайомої речі. — На цій мідній шкатулці затерто руну приховування. І ставив її дядечко Барні. Тільки він так криво загинає хвостик у символі, бо в нього широкі фаланги. А якщо Барні ставить захист, значить, річ гаряча.

Я недбало ткнула пальцем у коробку і подумки додала: «І змовірністю у дев'ять із десяти — крадена».

— Тож давайте без цього цирку для аристократів, — підсумувала я, злегка примружившись. — Що у вас тут реальне, а що — біжутерія для відволікання очей Соларіса?

Трійця замовкла на секунду, а потім бородань вибухнув гучним реготом, від якого брезент над нашими головами затремтів.

— Своя! — ляснув він себе по стегну. — Клянуся морем, хлопці, це ж наша кров! Заходь далі, дівчино, не стій на проході. Нас звуть Гнат, це мій малий — Щур, а це бабця Мафа.

Наступні п'ятнадцять хвилин були чистим кайфом. Ми спілкувалися так, наче знали одне одного сто років. Мені показали справжні перлини: магічні відмички, що реагують на тепло пальців, та кулони-обманки для приховування аури, та прикраси, що не дадуть збрехати власнику. Я давала їм поради, як краще замаскувати товар від сканерів Ради, а вони щиро захоплювалися моїми знаннями. (Та звісно ж я не сказала, що потрапила в саму одну з пасток Салоріса. В гарну пастку по імені Кайл). Бабця Мафа навіть налила мені зі своєї заначки якогось дивного, пекучого настійного напою у брудне горнятко, і ми весело цокнулися.

Але, звісно, я не була б Ембер, якби не вляпалася.

— А це що за штука? — я потягнулася до дивного, чорного металевого кільця з гострими шипами, що лежало в кутку під ганчіркою.

— Ой, не чіпай, мала! — крикнув Щур, але мої пальці вже торкнулися металу.

Клац!

Кільце миттєво ожило, випустило довгі механічні ланцюги й з тихим сичанням намертво обплело мої зап'ястя, стягуючи їх разом.

— «Кайдани Сліпого Мага», — прошепотів приречено Щур і підійшов ближче. — Древній і дуже неприємний винахід для затримання злочинців. Вони блокували будь-яку енергію і стискалися тим сильніше, чим більше ти смикаєшся.

А оскільки в мене магії не було, кайдани просто вирішили, що я — дуже сильний маг?

— Оце так втрапила, — пробурмотіла я, дивлячись на свої зв'язані руки. — Хлопці, у вас є ключ від цього антикваріату?

— У тому-то й справа, що ключа немає, ми його як брухт везли! — занервував Гнат, хапаючись за пилку. — Стій спокійно, зараз спиляємо!

— Не треба пиляти, дурню, там захист від руйнування, воно їй руки відірве! — гаркнула бабця Мафа.

— Спокійно, без паніки, — я спробувала посміхнутися, хоча залізо вже боляче впивалося в шкіру. — Щур, дай мені он ту шпильку з прилавка і трішки олії. Будемо згадувати молодість.

Якщо я залишуся без рук, Кайл змушений буде сам підтирати мені носа (і не тільки), а цього його гордість не переживе.

Ми всі четверо схилилися над моїми руками. Щур капав олію, Гнат тримав ланцюг, бабця Мафа бурмотіла якісь непристойні слова для моральної підтримки, а я зубами намагалася повернути шпильку під правильним кутом у замкову щілину кайданів. Атмосфера була максимально затишною і напрочуд смішною — ми нагадували невдалих грабіжників, які випадково закрилися у власному сейфі.

— Ще трішки лівіше, Ембер... тисни на третій паз... — шепотів Щур, висунувши язика від напруги.

— Я намагаюся, але це залізо старше за мою прабабусю... — прохрипіла я.

— Я можу допомогти, якщо ви, панове, не проти, — пролунав від входу в намет голос, від якого в усіх чотирьох присутніх кров миттєво перетворилася на лід.

Я повільно підняла голову.

У прорізі намету стояв Кайл. На тлі яскравого сонячного дня зовні його постать здавалася чорним силуетом самого караючого божества. Він був не просто не в гуморі — він був розлючений так, що повітря в радіусі п'яти метрів стало важким і гарячим, як у кузні. Його сині очі буквально палали крижаним полум'ям, а за його спиною блідий, як смерть, Ітан намагався вдавати, що його тут немає.

Гнат, Щур і бабця Мафа синхронно підняли руки вгору й повільно відступили до задньої стінки намету. Контрабандисти чудово знали, що перед ними хтось зі знаті.

Кайл зробив один повільний крок усередину. Його погляд ковзнув по брудних склянках, по насінню, а потім зупинився на моїх змащених олією, закованих у ланцюги руках.

Він мовчав. Але це мовчання обіцяло нам усім тривалі тортури в підвалах.