Розділ 19. Ембер

Човен м’яко відштовхнувся від берега. Кайл узявся за весла, і його рухи були напрочуд точними — без жодного зайвого сплеску. Ми повільно випливали з тіні скель у відкрите море, яке цієї ночі повністю виправдовувало свою назву.

Це було неймовірно. Тисячі, мільярди крихітних смарагдових вогників піднімалися з чорної глибини, кружляючи під водою, наче розплавлені зорі. Коли весло занурювалося в море, за ним тягнувся довгий, сяючий зелений шлейф, а легкий бриз приносив у обличчя прохолодні солоні бризки.

Я затамували подих від цієї краси. Безкрає нічне небо, магічне світіння води, що лоскотав мої відкриті ноги і сукню, яка при контакті з водою, наче сяяла. 

Я підперла підборіддя долонями, хитнувши головою, і з лукавою посмішкою подивилася на Хранителя:

— Знаєш, Кайле... Це було дуже схоже на ревнощі.

Кайл на мить перестав гребти. Смарагдове сяйво води знизу підсвічувало його гострі вилиці, роблячи погляд синіх очей майже потойбічним.

— А мені не можна? — спокійно, з ледь помітною хрипотою запитав він, знову опускаючи весла у воду.

У мене всередині щось здригнулося від його прямоти, але я швидко повернула собі самовладання.

— Ні, — відрізала я. — Це абсолютно не входить до нашого договору.

Кайл нічого не відповів, але я помітила, як напружилися його плечі. Він раптом сіпнув головою, сильніше стискаючи дерево весел. Хоч ми й відпливли далеко від галасливого берега, фестиваль усе одно гудів на горизонті. Музика долітала сюди приглушено, але для мага емоцій цього, схоже, було забагато. Він намагався цього не показувати, але я бачила, як він зціплює зуби.

Щоб хоч якось відволіктися, Кайл дістав із кишені складений папірець і я з цікавістю хотіла зазирнути туди.

— Так, пропоную поєднати приємне з корисним… — виголосив Хранитель. — Скоро нам доведеться остаточно переконати мою родину — і Леона зокрема — у щирості наших почуттів. Тому варто знати деталі одне про одного. Тож…

Здавалося, навіть світлячки навколо раптово уповільнили свій танець і перестали сяяти так яскраво.

— Мій улюблений колір — чорний, — перебила я його, не даючи розпочати цей офіційно-протокольний допит. — Але не як смола чи вугілля, а той, що схожий на нічне небо з глибоким синім відтінком. Наче грозова хмара.

Кайл підняв на мене погляд, щиро здивований такою раптовою відвертістю.

— Ти роздратована, — він ледь примружився, зчитуючи мою реакцію.

— Вам здалося, містере Очевидність, — я фірмово фиркнула й склала руки на грудях.

Кайл повільно видихнув. Здається, у його зазвичай розважливій голові зараз відбувалася якась плутанина: він справді не помічав, як упевнено перетворює будь-яку мить на суху роботу. Хоча формально… я і була його роботою.

— Якби я знав, чим саме тебе вивів із себе… — він на мить замовк, пильно глянувши мені в очі, а потім у його зіницях спалахнув ледь помітний бісівський блиск, — я зробив би це раніше.

Ось цього мені не вистачало. Чорт. До біса не вистачало цієї його впевненої усмішки. Я не втрималася й розсміялася:

— Ти нестерпний!

— Знаю, — кивнув він із легким півнатяком на посмішку. — То я дізнаюся справжню причину?

Ось тепер я вже була зовсім не впевнена, чи варто продовжувати цю розмову. Але куди діватися… не стрибну ж я у воду, щоб втекти від розмови?!

Тому випалила на одному подиху:

— Смарагдове море. Ніч. Світлячки. Бісова романтика! Я в гарній сукні, яку, до речі, ти сам мені подарував. А ти говориш тут про… про…

— Про тебе, — перебив він, різко нахилившись, зменшуючи дистанцію між нами. — Я хочу говорити про тебе.

Я на мить заніміла від несподіванки.

«Такий собі комплімент, якщо чесно, враховуючи обставини», — промайнуло в голові.

Але єдиний від нього.

— Моя родина живе в невеликому містечку на західному кордоні, — продовжила я, дивлячись на смарагдових світлячків за бортом. І намагалася не думати про те, що я відчайдушно прагнула саме його уваги. — Я з ними майже не спілкуюся. Вони прагматичні, нудні й ніколи не розуміли моєї пристрасті до старовини. А ще в мене були борги про які ти знаєш. Я не люблю солодке, ненавиджу, коли мені вказують, і добре засинаю під шум дощу або моря, тому стараюся відкривати вікно. 

Я випалила ці факти на одному диханні. Кайл слухав дуже уважно. Він не перебивав, лише деколи ставив короткі, точні запитання: «Які саме артефакти ти вивозила?», «За що борги?», на що я не захотіла відповідати. Борги закриті і це вже немає значення. Його низький голос у цій тиші діяв дивно — я спіймала себе на думці, що майже розслабилася поруч із ним. Огидне відчуття контракту кудись вивітрилося, залишилося лише море.

А потім Кайл раптом замовк, покрутив весло в руці й тихо запитав:

— А в тебе... був хтось?

Моє розслаблення миттєво здуло. Всередині спалахнуло легке роздратування. Ну звісно, як же без цього запитання для нашої «ідеальної легенди».

— Тобі для протоколу, чи щоб порівняти зі своєю ідеальною леді Кетрін? — саркастично кинула я, забираючи в нього з-під рук весла. — Дай сюди. Ти вже ледь дихаєш від тих емоцій з берега. Погребу я.

Кайл не став сперечатися, дозволяючи мені пересісти. Наші пальці на мить зіткнулися на дереві весел — його шкіра була гарячою, як вогонь. Він відкинувся на корму, спостерігаючи за тим, як я впевнено занурюю лопаті у воду.

— Звідки ти знаєш про Кетрін?

Я лише фиркнула, сильніше натискаючи на весла. Здавати Мілу я не стану. Можливо вона ще буде у пригоді.

— Ендрю? — запитав Кайл і я зробила вигляд що не почула. Нехай сам здогадується.

Човен летів уперед, розрізаючи смарагдову воду. Коли берег перетворився на тонку смужку вогнів, я нарешті уповільнила хід і тихо, майже неохоче промовила:

— Був в мене один хлопець. Колись давно, — я стиснула губи. 

Кайл пильно подивився на мене.

— Він зробив тобі боляче? — обережно запитав він. 

Я гірко посміхнулася, навіть не намагаючись сховати обличчя. Я розуміла, що зараз у мене все написано на лобі — мої стиснуті губи, занадто міцна хватка на веслах, погляд у нікуди. Йому навіть не потрібно було сканувати мої емоції, щоб усе зрозуміти.