Розділ 16. Ембер

До Ночі Світлячків залишалося всього два дні, і атмосфера в маєтку нагрівалася так само, як літнє повітря за вікном. Після моєї витівки в кабінеті Кайл став ще більш відстороненим. Ми перетиналися лише під час обов'язкових обідів, де обмінювалися такими холодними поглядами, що Ендрю пропонував принести нам шуби.

Я сиділа у своїй кімнаті, дивилася на море крізь відкрите вікно і намагалася вгамувати дивне, неприємне почуття під ребрами. Борги закриті, я вільна, то чому ж мені так паршиво?

У двері тихо постукали. Це було не залізне брязкання Освальда. Стук був легким і ритмічним.

— Заходьте, — гукнула я.

До спальні прошмигнула молода дівчина, на вигляд моя однолітка. У неї були кумедні руді веснянки на носі, великі карі очі та дві задорні косички, що вибивалися з-під білого чепчика слуги. У руках вона тримала величезний закритий чохол для одягу, який був мало не більший за неї саму.

— Ваша леді... ой, тобто, леді Ембер! Доброго дня! — дівчина щиро й широко усміхнулася, ледь не впустивши чохол. — Я принесла ваше вбрання на смарагдову ніч. Мене звати Міла. Я... особиста покоївка братів Соларісів, але мені наказали допомогти вам підготуватися.

При цих словах у мене всередині щось різко перевернулося. Особиста покоївка Соларісів? І Кайла також… Цього застібнутого на всі ґудзики, педантичного айсберга?

Я мимоволі зміряла Мілу поглядом. Вона була дуже гарненькою, мініатюрною і від неї віяло такою сонячною, живою енергією, що я раптом відчула... укол. Чистий, гострий укол ревнощів. Перед очима одразу постала картинка, як ця мила дівчина вранці застеляє ліжко Кайла або поправляє йому комірець камзола, поки він дивиться на неї своїми синіми очима.

«Так, Ембер, стоп. Тобі яке діло? Це просто контракт!» — подумки загарчала я на себе, але вголос сказала максимально приязно, бо дівчина мені насправді сподобалася:

— Мені дуже приємно. Особиста покоївка, кажеш? Мабуть, несолодко тобі доводиться з королівським характером лорда Кайла?

Міла тихо пирхнула, закриваючи рота долонею, і цей жест остаточно дав мені зрозуміти, що з дівчиною я потоваришую.

— Ой, не те слово! Лорд Кайл буває таким суворим, усе має лежати за лінійкою. Але він хороший. Справедливий. І... ніколи не кричить, просто дивиться так, що хочеться крізь землю провалитися.

Вона поклала чохол на ліжко й почала порпатися, щоб відкрити його. Я підійшла ближче, вдаючи, що мене цікавить шнурівка на моєму старому корсеті, і якби так, між іншим, делікатно запитала:

— Слухай, Міло... А в цьому великому маєтку... у Кайла взагалі є хтось? Ну, крім Радників і звітів? Може, якась фаворитка чи... кохана? Там… коханка…

Міла зупинилася, її очі замиготіли дівочим азартом — яка ж покоївка не любить попліткувати про господаря? Але ж не з його нареченою…

— О ні, зараз точно тільки ви! — похитала вона головою. — Ви можете за це не хвилюватися.

Якщо я вміла читати людей, то говорила вона правду. 

— А можливо була? — про колишніх мені також цікаво. Які вони були? Чому вони розійшлися? Він зʼїв їх своїми емоціями?

— Була... — вона почала невпевнено.

— Обіцяю, що не видам тебе. Мені просто цікаво, справді, — я підштовхнула її і дивилася абсолютно безневинними очима.

Ось-ось вона розколеться. Та давай, Міло, говори дорогенька…

— Коли я тільки почала працювати в маєтку Соларісів, то тут часто бувала одна дама. Леді Кетрін. О, вона була справжньою іконою вищого світу! Висока, з синяво-чорним волоссям, завжди в ідеальних шовкових сукнях, магічка вищого кола. Вона так красиво сміялася, наче спів птахів... Усі думали, що вони одружаться, — Міла різко замовкла.

Та я зробила вигляд, що мене це не бентежить. Ні, не так. Мене це не бентежило. Я не вдавала! Чесно. 

— І що було далі? — якомога спокійніше запитала я. 

— Потім лорд Кайл просто обірвав усі контакти. Кажуть, вона намагалася маніпулювати його емоціями, а він цього терпіти не може. Але я не знаю точно…

«Кетрін. Магічка вищого кола. Синяво-чорне волосся», — закарбувалося в моїй голові. Я подивилася на свої пальці, де-не-де забруднені в артефактному пилі, і знову відчула цей дурний глухий сум. Куди мені, бродяжці з Нижнього міста, до якихось Кетрін.

Він навряд чи уникав і ігнорував її.

— Ну, мені байдуже. Це ж було колись, — збрехала я, знизавши плечима. — Давай глянемо, що там за сукня.

Міла змовницьки усміхнулася, потягнула за шнурівку і... розкрила чохол.

Я буквально відкрила рота. Усі мої думки про Кетрін, ревнощі та контракти миттєво вилетіли з голови.

Це був не просто одяг. Це був шедевр, створений із літа й морської піни. Тканина ніжно-блакитного кольору, наче колір моря на самому світанку, була настільки легкою й невагомою, що здавалася прозорою, але при цьому м'яко переливалася під сонячними променями. Ніяких важких спідниць, корсетів чи кринолінів, які так любила тітка Клодія. Сукня мала глибоке декольте, тонку талію, а спідниця... спідниця мала високі, сміливі розрізи по обох боках, які при кожному кроці мали повністю відкривати ноги до самого стегна. Це було зухвало, витончено, шалено красиво і... абсолютно в моєму стилі. У стилі дівчини, якій, можливо, доведеться тікати або застрибувати в човен.

— Ого... — прошепотіла Міла, затамувавши подих. — Леді Ембер, ви в ній будете як морська богиня.

Я гарячково почала обшукувати чохол. Помацала підкладку, заглянула в коробку з-під туфель, що йшли в комплекті.

— Що ви шукаєте? — здивувалася покоївка.

— Записку, — пробурмотіла я. — Ну, чи якусь картку. Хто прислав, від кого...

— О, там нічого не було, — Міла похитала головою. — Лорд Кайл просто передав мені цей чохол зранку і наказав принести вам. Без жодних слів.

Я завмерла, тримаючи в руках невагомий блакитний шовк. Кайл. Це все ж Кайл, а не Ендрю…

Він не залишив жодного слова, жодного дорікання чи нагадування про етикет. Цей замерзлий, зарозумілий Хранитель, якого я так старанно намагалася вивести з себе, вибрав для мене сукню, яка ідеально підходила моєму характеру. Без корсетів. З розрізами для свободи.