Розділ 15. Кайл

Стос магічних звітів про захисні куполи столиці перед моїми очима нарешті закінчився. Власне я б це скоріше завершив, але розтягнув роботу навмисно, давши нареченій особистий простір.

Після виснажливого тижня в самому центрі фестивального хаосу, де людські емоції мало не розірвали мої магічні щити на шматки, ця тиша була мені життєво необхідна. Як і пауза у спілкуванні з моєю маленькою шпигункою.

Зізнаватися не хотілося, але ця тимчасова сепарація виявилася випробуванням для моїх нервів. Перші дні я за звичкою озирався й щомиті чекав від неї чергової уїдливої витівки. Та коли збагнув, що моя наречена з якогось дива перетворилася на втілення спокою, мені самому закортіло попастися їй на очі.

Бо чим більше часу я проводжу з Ембер, тим виразніше розумію: на той престол мені вже глибоко байдуже. Правильно кажуть — жінки справді здатні штовхнути на безумства.

Двері кабінету тихо, майже безвучно прочинилися. До кімнати, наче тінь, увійшов дворецький.

— Ваша кава, лорде Кайл, — тихо промовив він, ставлячи тонку порцелянову чашку на край столу. Його постава була бездоганною, обличчя — уособленням шляхетної покірності.

— Дякую, Освальде, — відповів я, не підводячи голови від пергаментів. Смак кави був гірким, саме таким, як треба, але думки витали далеко. Я відклав перо, потер перенісся і раптом кинув погляд на старого слугу. — Освальде, ти ж давно в нас працюєш?

— Так, мій лорде. З часів вашого дідуся, — спокійно відповів дворецький, схиливши голову.

— Тоді ти маєш пам'ятати, — я злегка примружився, уважно вдивляючись у його фігуру. — Чи були колись випадки, щоб Сонячний камінь торкався хтось, у кому зовсім немає магічного фону? На людину без аури?

Освальд на секунду застиг. Його пальці, що тримали срібну тацю, ледь замітно здригнулися.

— Стародавні хроніки про таке не згадують, лорде Кайл. Чиста кров Соларісів завжди вимагала магії у відповідь. Будь-яка аномалія — це лише помилка сприйняття.

Я замовк, обмірковуючи його відповідь. І в цю саму мить крізь мій виставлений щит просочився дивний, ледь відчутний емоційний імпульс, що йшов від старого. Це тривало всього секунду, але я встиг зафіксувати це. Від Освальда віяло... збентеженням. Останні роки я рідко сканував домашніх, довіряючи їм беззастережно, але цей спалах змусив мене напружитися.

Задуматись над цим мені не дала тітка Клодія. Двері мого кабінету не просто відчинилися — вони злетіли з петель від шаленої хвилі гніву, яка увірвалася попереду. Емоції тітки буквально затопили кабінет, випалюючи залишки мого затишку. Злість, чиста і концентрована.

Освальд, оцінивши обстановку, мовчки поклонився і вислизнув за двері.

— Ти дозволяєш проводити день своїй дружині з братом?! — рявкнула тітка з порогу, підходячи до мого столу і з силою стукаючи своєю тростиною об паркет.

— У мене немає на неї часу, тітко, — байдуже відповів я, роблячи вигляд, що зайнятий. — Рада вимагає звітів.

Клодія спалахнула ще дужче, її обличчя аж почервоніло від обурення.

— Вони сидять на південній терасі вже три години! Це неподобство, Кайле. Вона немає права перебувати так довго з іншим чоловіком. Ба більше ці двоє сміються, кидають камінці в море і, здається, вже майже цілуються! Ти розумієш, як це виглядає з боку слуг?! Чи ти хочеш, щоб історія повторилася?

Я на секунду завмер. У грудях, прямо під ребрами, раптом відчувся дивний, гострий укол. Наче шматок криги відколовся і царапнув серце. Я швидко відмахнувся від цього почуття, загасивши його контролем. Ендрю і Ембер. Два саботажники знайшли один одного. Що ж, це було очікувано.

— Яка зрадлива наречена, — тихо, майже беземоційно промовив я, дозволивши собі легку іронічну посмішку.

— Правильно! — Клодія, важко дихаючи, нарешті сіла в крісло навпроти. Її гнів трохи вщух, поступившись місцем холодній аристократичній упевненості. — Вона тобі не пара, Кайле. Вона ж не з нашого кола. Бродяжка без імені й походження.

Я відчував через свою магію, що вона говорить абсолютно щиро. Тітка дійсно переживала за престиж роду. Але наступне її питання застало мене зненацька.

— Що ти взагалі в ній знайшов? — вона пильно поглянула на мене крізь свої окуляри. — Чому саме вона?

Я заплющив очі й важко протер обличчя долонями. Втома відпустила на мить, поступаючись місцем правді, яку я досі не озвучував їй.

— Я не відчуваю її, — тихо сказав я, розплющивши очі й зустрівшись із поглядом тітки. — Взагалі. Вона — єдина абсолютна тиша в моєму житті, Клодіє. Поруч із нею світ нарешті замовкає.

То чому ж я не поруч? 

Тітка мовчки вставилася на мене. На її обличчі відобразилося глибоке, щире нерозуміння. Після смерті батьків вона замінила нам маму. Робила все що могла, хоч і в неї був власний син. В дитинстві ми з Леоном навіть дружили. Тітка раділа цьому, але врешті ми виросли. 

— Але це не означає, що вона мене дратує менше за інших, — холодно додав я, повертаючи собі звичний маску. — Та й взагалі, тітко... Якщо я не одружуся до кінця фестивалю, то ваш син, Леон, сяде на трон Хранителів. Ви б мали радіти тому, що моя наречена поводиться неналежно.

Клодія різко відвернулася до вікна. В її емоційному фоні раптом спалахнув такий дивний, двоякий хаос, що я навіть не зміг його розшифрувати. З одного боку — амбіції за сина, з іншого — якийсь глуха, застаріла обіцянка. Вона явно щось приховувала.

І в цей момент до кабінету буквально влетіла Ембер. Вона не зайшла, вона саме прилетіла — розпатлана, з палаючими щоками від морського вітру і з абсолютно щасливим виразом обличчя, який миттєво згас, варто було їй переступити поріг.

— Я піду на Ніч Світлячків! — випалила вона з порогу, навіть не дивлячись на нас.

— І тобі добрий вечір, — сухо зауважив я, відкидаючись на спинку крісла.

— Ой... — Ембер нарешті помітила тітку Клодію, яка сиділа в кутку.

Її обличчя миттєво витягнулося. Вона різко згадала всі пекельні уроки на узбережжі: вирівняла спину, підігнула коліна і зробила бездоганний, глибокий і граційний реверанс, який змусив би Клодію пишатися, якби не контекст. Тітка лише важко похитала головою.