Розділ 8. Ембер

Важкі кроки Леона вже вдавлювалися в підлогу зовсім поруч, коли з густої напівтемряви коридору, прямо переді мною виросла висока постать.

Кайл. Його пальці залізною хваткою впилися в мої плечі. Одним різким рухом він смикнув мене собі за спину, закриваючи власним тілом дверний отвір, з якого ось-ось мав вилетіти розлючений кузен.

— Хто тут, в біса… — Леон осікся на пів слові, наштовхнувшись поглядом на Кайла.

Його обличчя миттєво здригнулося, начепивши фальшиву маску люб'язності, хоча в очах усе ще вирувало шаленство.

— О, Кайле? Це ти? Що за нічні прогулянки? Там… ваза…

Його липкий погляд ковзнув по мені, а потім упав на порцелянові уламки на підлозі.

— Ембер розбила вазу, — сухо відрізав Кайл. Його магія емоцій навіть не здригнулася. Він тримав повний штиль, але в голосі прорізався такий глухий метал, що Леон мимоволі зробив крок назад, глибше в тінь. — Вона ще не вивчила лабіринтів цього маєтку. Повертайся в ліжко, Леоне. Сміття приберуть зранку.

Кузен знову перевів погляд на мене, затиснуту за широкими плечима Кайла. Я бачила, як у його голові прокручуються шестерні, але сперечатися він не наважився. 

— Звісно. На добраніч, — буркнув він і розчинився в темряві коридору, мов привид.

Кайл не зронив більше жодного слова. Його долоня лягла на мій лікоть, і він майже силоміць повів мене назад, до наших покоїв.

За хвилину ми вже стояли біля суміжних дверей. Я зробила крок на свою половину, у безпечний кокон власної кімнати, а Кайл залишився на своїй. Між нами пролягла чітка, невидима лінія порогу, яку жоден із нас зараз не наважувався переступити.

Я мовчала. Вперше за весь цей довгий, божевільний день у мене не знайшлося сил ні на уїдливі жарти, ні на звичні шпильки. Голова безсило опустилася, світлі пасма впали на обличчя, ховаючи мене від усього світу, а в грудях розливалася мерзенна образа на цього слимака. Мені погрожували раніше, і не раз. Але цього разу шкірою відчувала: усе могло закінчитися фатально. А ще… його слова про мене. Вони досі лунали в моїй голові.

Кайл важко зітхнув. Він стояв, спершись плечем об одвірок, і пильно, майже до дір розглядав мене. Моя ментальна броня не дозволяла його магії зчитати мої почуття, але він мав кляті очі. І зараз ці очі бачили забагато.

— Ембер, — тихо покликав він. — Що він сказав?

Я не відповіла, вперто вивчаючи носки своїх чобіт, наче там ховалися всі відповіді Всесвіту.

— Що. Він. Сказав? — повторив повільно Кайл.

Цього разу в його зазвичай ідеально контрольованому голосі вперше прокинулися майже тривожні нотки.

— Я ж бачу, що тобі зараз навіть докучати мені не весело. А це означає, що все зовсім кепсько. Що сталося в тій вітальні, Ембер?

Я повільно підняла голову й змусила себе подивитися в його зазвичай холодні очі. Зазвичай…

— Він хоче твій титул.

Кайл недовірливо оглянув мене з голови до ніг, і напруга в його плечах злегка спала. 

— Теж мені новина, — сухо хмикнув він. — Леон марить моїм титулом від самого свого народження. І що, ти так сильно засмутилася через ці банальні амбіції?

— Він сказав, що подбає, аби мене не було в цьому домі до фінального салюту.

— Фінального салюту… — Кайл стомлено зітхнув, ніби почув чергову дитячу казочку. — Леон чудово знає: усе, що він наважиться зробити з тобою, я в потроєному розмірі зроблю з ним. І, повір, з величезним задоволенням. Його погрози зазвичай закінчуються тупанням ногами на килимку у вітальні. Невже ти так сильно його злякалася, Ембер?

— Ні, — мій голос зрадницьки здригнувся.

Я міцно стиснула зуби, намагаючись загнати свої образи. Справа була зовсім не в страху.

— Він… назвав мене повією.

Кулак Кайла різко стиснувся.

Під його пальцями тихо тріснула дерев’яна лиштва дверей.

Я здригнулася.

— Сказав, що я звичайна шльондра, яку ти найняв за копійки на Лавандовому базарі…

Я навіть не встигла договорити фразу.

— Курва... — страшно вилаявся Кайл.

Я вперше чула, як цей вихований, застебнутий на всі ґудзики етикету аристократ вживає такі слова. В ту ж секунду його обличчя перекосилося від такої люті, якої я в ньому ще ніколи не бачила. Магія вирвалася назовні так різко, що полум’я в настінних світильниках здригнулося.

Наступної миті Кайл уже розвернувся.

— Кайле…

Він не відповів. Швидким кроком рушив кімнатою.

— Тільки…

Він навіть не озирнувся.

— …не вбий його, — тихо договорила я.

На секунду Кайл завмер.

— Не обіцяю.

І зник за дверима. Я ще кілька секунд дивилася йому вслід. Потім важко зітхнула.

— От халепа… Якщо він його приб’є, мені ще свідчення давати…