Розділ 7. Ембер

Прямо з підземелля мене завантажили в закриту розкішну карету, запряжену четвіркою магічних вороних коней, які летіли по бруківці майже беззвучно.

— Куди ми їдемо? — підозріло запитала я, розглядаючи оксамитову оббивку салону. — Тільки не кажи, що в твоє лігво.

— В офіційну міську резиденцію роду Соларіс, — спокійно відповів Кайл, який сидів навпроти, ідеально рівний, наче проковтнув залізну лінійку. — Там зараз живе вся родина: моя тітка, Ендрю, Ітан та кузен Леон. Ми маємо з'явитися там разом. Спільне проживання — обов'язкова умова для створення ілюзії наших «палких почуттів».

Кайл протягнув мені маленькі портрети кожного з членів. Хоча більшість я вже і так бачила. Дивилася тільки на тітку та Леона. Кузен також виграв генетичну лотерею. Ідеальний блондин,який виглядав точно як улюбленець публіки, від якого так і віяло шляхетністю.

— Ілюзії? — я підняла очі від фото. — Лорде Соларіс, та якщо нас побачать разом, усі одразу зрозуміють, що це фальш. На моєму обличчі великими літерами написано, як сильно я хочу вас стукнути.

Кайл знову ледь помітно посміхнувся кутиками губ. Здається, моє роздратування його щиро веселило. Після натовпу лизоблюдів, які заглядали йому в рота, дівчина, яка спілкувалася з ним, як із сусідом-дегенератом, була для нього чимось на кшталт екзотичної розваги. Збоченець якийсь. 

— Нічого, Ембер. Навчишся дивитися на мене з обожнюванням. У тебе на це є ціле літо, — парирував він.

— Хіба що я буду уявляти на вашому місці смажений шніцель, — я пирхнула. — До речі ви ж качаєте мʼязи? З вас має бути смачне мʼясо.

Кайл лише похитав головою. 

Коли карета зупинилася перед величезним триповерховим маєтком із білого мармуру, оточеним квітучими садами, у мене знову перехопило подих. Багатство Соларісів просто кричало з кожного кутка.

Двері карети відчинилися, і першим, кого я побачила, був літній чоловік у чорному фраку. Він стояв, схиливши голову в ідеальному уклоні. Сиве волосся зачесане назад, постава пряма, обличчя — втілення ввічливості та спокою. Тихий, непомітний, як тінь.

— Вітаю вдома, лорде Кайл, — тихо й шанобливо промовив він, а потім перевів погляд на мене. — І вас, леді Ембер. Мене звати Освальд. Я керуючий цього маєтку. Якщо вам щось знадобиться, лише покличте.

— Дякую, Освальде, — буркнула я, відчуваючи, як по спині пробіг легкий холодок.

Моя інтуїція, яка зазвичай працювала на артефакти, раптом тихо заскиглила. Цей чоловік здавався абсолютно бездоганним і це чомусь лякало. Можливо я надто звикла до життя у злиднях…

Кайл повів мене на другий поверх, у свій просторий кабінет, де на столі вже лежав аркуш щільного пергаменту, покритий золотими магічними чорнилами. Контракт.

— Читай уважно, — Кайл підсунув мені документ і дав перо. — Пункт перший: ти скрізь супроводжуєш мене як моя наречена. Пункт другий: жодних стосунків з іншими чоловіками на час фестивалю. Пункт третій: повна конфіденційність. Якщо хтось дізнається про фіктивність — контракт анулюється, а твої борги повертаються з відсотками.

— А де пункт про те, що ви зобов'язуєтеся не бісити мене своїм існуванням? — хмикнула я, швидко пробігаючи очима по тексту. Все було чесно. Мої умови також прописані. А сума винагороди в кінці була такою, що в мене знову замиготіло в очах.

Я підписала пергамент. Чорнила спалахнули і ввібралися в папір. Магічна клятва скріплена. Для нього. Бо на мене магія контракту не діяла, але я збиралася тримати слово. Та не знаю наскільки мене вистачить. 

— Твоя кімната суміжна з моєю. Двері між ними мають бути відчинені, щоб навіть слуги вірили в нашу коротку дистанцію, — буденним тоном заявив Кайл.

— Навіть не мрій, Соларіс, — відрізала я. — На ніч я засуну туди таку шафу, що ти її своїм магічним емоційним пресом не прошибеш.

Мої погрози на Кайла не подіяли.

Покидавши речі у виділеній мені розкішній спальні (де одне ліжко було розміром з мою колишню мансарду), я вирішила поспати. Сон вдався на славу. Шум моря мене заколисав. І я не помітила, як проспала декілька годин. Нервовий день вижав із мене всі сили, а в горлі пересохло так, наче я три дні блукала пустелею.

То ж вирішила пошукати кухню. Не знаю чи Кайл заходив до мене та всі речі були на своїх місцях, що тішило і двері були закриті з моєї сторони. 

Я тихо вийшла в довгий коридор маєтку. Кімната Кайла була пустою, тому мене ніхто не зупинив. Була вже глибока ніч, магічні світильники горіли впівсили, кидаючи довгі химерні тіні на стіни з портретами роду Соларіс. Бачила портрети трьох братів. Їхньої матері. Дуже гарна жінка з темним волоссям і витонченими рисами. Будинок спав. Точніше, мені так здавалося.

Проходячи повз напіввідчинені двері однієї з кімнат, я раптом помітила дивне синювате світіння всередині й почула тихий, але роздратований голос. Спрацювала професійна звичка — ходити беззвучно й тримати вуха нагостреними. Я притислася до стіни біля одвірка і зазирнула в щілину.

У кріслі біля каміна сидів кузен Леон. Я впізнала його по білявому волоссю і гострим рисам обличчя, коли він встиг повернутися, щоб дістати пляшку чогось міцного.

Його обличчя в синьому світлі магічного кристала — магофона — було викривлене такою злістю й презирством, що вся його ввічливість злетіла, як лушпиння.

Він тримав у руці активований кристал зв'язку і з кимось палко сперечався.

— Я тобі кажу, цей ідіот притягнув її прямо в маєток! — майже шипів Леон у магофон. — Якась приблудна дівка з Нижнього міста. Блондинка. Вона ніхто, звичайна бродяжка й делитантка. Повія, яку він, очевидно, найняв за копійки на Лавандовому базарі, щоб покрутити перед носом у Ради й зімітувати це чортове «істинне кохання» заради заповіту!

У мене всередині все аж закипіло від обурення. Повія?! Бродяжка?! Та ми ж навіть не пересікалися! Ах ти ж напищений, рафінований мамин синок! Руки самі свербіли дістати з кишені якийсь артефакт, що б'ється струмом, і припаяти його прямо до його ідеальної золотої шевелюри. Та нехай подякує своєму кузену, що мої артефакти конфісковані.