Розділ 6. Ембер

Кроки в коридорі відлунювали важко й розмірено. Я сиділа на холодній підлозі, міцно обхопивши коліна руками, і готувалася дорого продати своє життя, якщо сюди прийдуть колектори.

Засув на залізних ґратах із брязкотом відсунувся. Але замість громил із кастетами в камеру зайшов... адепт магічної академії? Принаймні він був у формі академії. 

Молодий, ледь за двадцять. З-під накинутого каптура вибивалися кучері пісочного кольору, а на носі кумедно сиділи круглі окуляри в тонкій оправі. На його підборідді виднілися приваблива ямочка. Чорт, Соларіси виграли в генетичну лотерею.

Хлопець не промовив ні слова. Він дістав із кишені дивний кришталевий пристрій, схожий на багатогранну лінзу, і спрямував його на мене. Крізь камеру прокотилася тонка фіолетова смуга світла, лоскочучи мені шкіру.

Хлопець насупився, покрутив якесь коліщатко на артефакті й знову навів його на мене. Потім підійшов ближче, ледь не впритул, і замахав руками над моєю головою, бурмочучи собі під ніс якісь формули.

— Гей, ти хто взагалі такий і що ти робиш? — не витримала я, відсуваючись до стіни.

Він нарешті опустив свій прилад, подивився на мене крізь окуляри великими, серйозними очима.

— Ітан Соларіс, — абсолютно спокійно і тихо відповів він. — Перевіряю твою ауру. Точніше... її відсутність. Ще трішки зачекай. Перепрошую, якщо спричиняю дискомфорт.

Він говорив коротко, без жодного натяку на пиху, яка зазвичай так дратувала мене в магах. Він не намагався мене налякати чи принизити. Найменший брат. Єдиний Соларіс, який мене зацікавив.

— І як? Знайшов щось? — хмикнула я.

— В ній немає ні краплі магії, — голосно здивувався Ітан, розвертаючись до виходу з камери. — Це феноменально. Абсолютний нуль. Прилад чистий.

— Я ж казав тобі, — пролунав із глибокої темряви коридору той самий низький, оксамитовий голос, від якого мої зуби миттєво зчепилися від люті.

З мороку вийшов Кайл Соларіс. Він тримав у руці невеликий магічний світильник. Він весь цей час стояв там і спостерігав за нами.

— О ні... Знову ви, — стогнучи, закотила я очі й притисла долоню до чола.

— Гадаю, я, як завжди, був правий, і ви повернулися, щоб погодитися, — Кайл зробив крок у камеру, дивлячись на мене згори донизу зі своєю фірмовою самовпевненою посмішкою.

— Якщо я стану вашою нареченою, то перше, що я зроблю — це партію отрути під час нашого спільного сніданку, — прошипіла я, підводячись на ноги й обтрушуючи плащ від пилу підземелля.

Кайл несподівано тихо розсміявся. Це був короткий сміх, який, здається, дуже рідко з'являвся на його мармуровому обличчі.

У цей момент Ітан з німим докором і підозрою поглянув на старшого брата. Під цим поглядом Кайл миттєво перестав сміятися, повернув собі залізне самовладання й сухо додав, дивлячись мені в очі:

— Якби ж ви тільки знали, скільки я подібних погроз чув у своєму житті, Ембер. Навряд чи ви мене здивуєте.

Ембер. Називає мене на імя, наче воно вже належить йому. 

— О ні, лорде Соларіс, ви мене неправильно зрозуміли, — солодко посміхнулася я, зробивши крок назустріч. — Я не погрожую вам отруєнням. Я вип'ю її сама, щоб просто не терпіти вас дев’яносто днів.

Кайл ледь помітно звузив свої холодні очі.

— Впродовж дев'яноста днів вам це буде важко зробити.

— Це ще чому?

— Бо вам доведеться мати справу зі мною, — відрізав він так вагомо, наче це було остаточним судовим вироком. — Кожна ваша секунда буде під моїм захистом.

— Я ще не погодилася, — нагадала я, хоча спина все ще мерзла від сирості камери.

— Ви погодитеся, — впевнено вимовив він.

Я зробила паузу, прораховуючи варіанти. Моя гордість волала послати його під три чорти, але логіка розумної дівчини підказувала: з цього підземелля є лише один вихід. І він веде через контракт.

Кайл і не хотів мене відпускати, він просто дав мені уявний вибір. Та завжди можна використати ситуацію в свою сторону.

— Припустимо я погоджусь, — склала руки на грудях. — Але у мене будуть свої умови. Перша: я хочу, щоб ви закрили мій борг перед Нижнім містом сьогодні ж. Жоден колектор не має наближатися до мене.

— Я вже закрив його, — спокійно парирував Кайл. — Як тільки ви опинилися тут, ваші боргові розписки були викуплені й знищені. 

Оце так швидкість. Мене це навіть трішки налякало.

— Чудово. Тоді друга умова: я продовжую збирати артефакти на фестивалі. І все, що я знайду, залишається мені. Ви не конфіскуєте жодної моєї знахідки.

Кайл коротко кивнув:

— Домовилися. Можеш збирати свої бляшанки. Це все?

— Ні, — на моїх губах з'явилася хитра посмішка, від якої навіть Ітан напружився. — Я хочу торкнутися Сонячного каменю.

Кайл миттєво замовк. Повітря в камері наче застигло.

Ітан перевів шокований погляд з мене на брата. Він повільно похитав головою і тихо, але застерігаюче вимовив:

— Кайле, ні...

Я затамувала подих. Сонячний камінь — найдавніший, найсвятіший символ роду Соларіс. Серце їхньої магії, реліквія Першої епохи, до якої не підпускали навіть високопоставлених магів Ради, не те що просту дівчину з Нижнього міста. Як шукачка артефактів, я знала про нього все з легенд. І я була впевнена, що цей пихатий аристократ зараз вибухне від обурення й вижене мене геть.

Кайл мовчав кілька довгих секунд, вивчаючи моє обличчя своїм нечитаємим поглядом. А потім спокійно опустив руку з ліхтарем.

— Добре. Я відведу тебе до нього.

Від автора:

Ітан Соларіс