Розділ 4. Ембер

Поки ми йшли освітленими вулицями столиці, я щосили намагалася тримати спину рівно. Вартові крокували по обидва боки від мене, наче конвоїри небезпечного магічного злочинця.

«Так, Ембер, спокійно, — заспокоювала я себе. — Хто вони, а хто ти? Звичайна дівчина. Збирати артефакти законом не заборонено. Ну, подумаєш, збираю трохи більше за норму. І що з того? Головне — вони не можуть знати про місячний компас. Ну ніяк! Звісно, красти вже вкрадене у якихось багатіїв на базарі — грішок, але доказів у них немає. Я чиста. Мене просто залякують».

Коли перед нами відчинилися величезні ковані двері резиденції Соларісів, моя впевненість трішки похитнулася. А коли мене провели до розкішного кабінету, заставленого стелажами з магічними фоліантами та панорамними вікнами на нічне місто, горло взагалі пересохло.

Біля вікна, спиною до мене, стояв чоловік. Високий, широкоплечий, у темно-синьому камзолі. Його темне волосся м'яко виблискувало в світлі магічних світильників.

Вартові мовчки вийшли за двері, залишивши нас наодинці. Засув за ними клацнув із відлунням кулі, що влітає в мішень.

Чоловік повільно повернувся.

Моє серце пропустило удар, а потім заколотилося десь у районі п'ят.

О ні. Тільки не він.

Ці холодні, як крига, проникливі очі. Мармурове, ідеальне обличчя без жодної емоції. Це був той самий темноволосий аристократ із Лавандового базару. Той самий, від чиєї небезпечної енергетики моя інтуїція сьогодні благала тікати. І він же — Лорд Кайл Соларіс, Хранитель Сонячного Серця і фактичний правитель цього міста.

Він знайшов мене…

Йому вистачило пів дня, щоб знайти мене за місячним каменем. І він знайшов Барні, тому кому я його здала. Пів дня, щоб я опинилася у вʼязниці, через свою самовпевненість. Але я ж не знала що ті двоє Соларіси.

Власне… я сама себе здала. Якби продала камінь подалі, то так би не вскочила. Та хто ж знав…

— Присядьте, Ембер, — пролунав його низький, оксамитовий голос. Він спокійно підійшов до масивного столу і вказав на крісло навпроти.

Я не сіла. Замість цього я стиснула кулаки, намагаючись, щоб мій голос не тремтів. На кону було моє життя.

— Лорде Соларіс, — почала я, відчайдушно вмикаючи режим «найкращий захист — це напад». — Я не розумію, чому ваша варта вдирається до мого дому. Якщо це через збирання артефактів, то у мене є ліцензія шукача третього розряду! Якщо ви думаєте, що можете просто так закрити чесну громадянку в підземелля без суду і слідства, то...

— Я не збираюся саджати вас у підземелля, — спокійно перебив мене Кайл, сідаючи в крісло й переплітаючи пальці.

Я заплуталася на пів слові.

— Не збираєтеся? А…

На його губах майнула ледь помітна, майже примарна посмішка, але очі залишалися серйозними.

— Ви вкрали місячний компас прямо у мене з-під ніг, Ембер. Наступили на ногу моєму братові й втекли. За таке зазвичай світить кілька років каторги. Але мене не цікавить артефакт. Мені потрібна ваша... послуга.

Я підозріло звузила очі. Нерви були натягнуті, як струни.

— Послуга? Яка ще послуга?

Кайл підвівся, підійшов трохи ближче. Повітря навколо нього знову стало важким від його магії. Я відчула цей тиск, але мій імунітет знову легко заблокував його чари. Я навіть оком не змигнула. Кайл помітив це, і в його очах спалахнув хижий азарт. 

— Мені відомо, що ви заборгували велику суму серйозним людям у Нижньому місті, — сказав він, дивлячись мені прямо в душу. — І я знаю, що у вас немає чим її виплатити, якщо звісно ви не збираєтесь продавати свої органи. 

Я сковтнула клубок у горлі. Здається, я все-таки пропала.

— Тож моя пропозиція проста, — продовжив Кайл, карбуючи кожне слово. — Ви станете моєю нареченою на ці три місяці фестивалю. Гратимете роль моєї палкої коханої перед моєю родиною, Радою та містом. В кінці фестивалю я зроблю вас своєю дружиною, отримаю спадщину, і ми розведемося. Натомість я повністю закрию всі ваші борги і виплачу вам суму, якої вистачить на безбідне життя до кінця ваших днів. Ну то що, по рукам?

Він вичікувально подивився на мене, очевидно, впевнений, що дівчина у моєму становищі одразу впаде йому в ноги від щастя. Кілька секунд у кабінеті панувала тиша. Золото. Закриті борги. Свобода. Все це було так близько.

Але моя інтуїція знову заверещала. Цей чоловік — маг емоцій. Він небезпечний, холодний і звик отримувати все, що хоче. Робити вигляд, що я кохаю цей айсберг дев'яносто днів? Бути маріонеткою в іграх вищого світу Соларісів, де кожен хоче його знищити? І наражати себе на ще більше небезпеку?

Що буде після цих девʼяносто днів? Я стану назавжди колишньою Кайла Соларіса. Мене буде знати мало не кожна собака. Доведеться переїхати… в інше місто? В іншу країну! 

Я зробила крок назад, гордо підняла підборіддя, поправила блондинистий чубчик і чітко вимовила:

— Ні.

Кайл застиг. Його брови здивовано злетіли вгору. Здається, йому ще ніхто в житті не казав цього слова.

— Що? — перепитав він, наче не повірив власним вухам.

— Я кажу «ні», лорде Соларіс, — повторила я, розвертаючись до дверей. — Шукайте собі іншу дурепу для ваших аристократичних ігор. А я краще ризикну з підземеллям.