Розділ 3. Ембер

— Біжи, Ембер, біжи! — подумки підганяла я себе, петляючи між наметами Лавандового базару, наче заєць від хортів.

Тільки коли звуки параду остаточно заглушили крики того постраждалого багатія, я дозволила собі зупинитися у вузькому провулку між швейними майстернями. Серце калатало десь у горлі, але на губах сама собою розпливалася тріумфальна посмішка.

Я засунула руку в кишеню і намацала прохолодний метал. Срібний місячний компас був на місці.

— З’їли, золоті хлопчики? — тихо засміялася я, переводячи подих. — Наступити на ногу аристократу і вкрасти артефакт прямо в нього з-під носа — офіційно мій найкращий рекорд цього літа!

Тепер треба було діяти за планом. Збути таку річ на офіційному ринку — самогубство, тому я рушила в нетрі Нижнього міста, де в напівпідвальному приміщенні ховалася лавка дядечка Барні.

Барні був старим, напівсліпим гномом (або принаймні стверджував, що в його жилах тече гномівська кров) із кущистими бровами та вічним нальотом тютюнового диму навколо залисини. Він був найкращим скупником контрабанди в столиці.

— Ембер, дівчино, ти знову граєшся з вогнем, — просипів Барні, коли я виклала компас на його засалений оксамитовий килимок для оцінки предметів. Він начепив на око потрійну лупу. — Ой-вей... Чиста місячна сталь. Робота майстрів Третьої епохи. Де ти це взяла?

— Знайшла, Барні. Лежав собі, нікого не чіпав, — безневинно кліпала я очима. — Ну то що, закриваємо половину мого боргу?

Гном довго крехтів, торгувався, бідкався, що його за це засадять у підземелля, але азарт переміг. За пів години я вийшла з його лавки з важким гаманцем на поясі та неймовірним відчуттям свободи. Перший крок до порятунку зроблено. Борги танули на очах.

Вечір застав мене в моїй крихітній орендованій кімнатці на мансарді. Я сиділа на підвіконні, пила лимонад і дивилася, як далеко, над дахами магічної столиці розквітають вечірні вогні фестивалю. Живіт приємно грів ситний розкішний шніцель, на який я нарешті дозволила собі витратитися. Життя здавалося прекрасним.

ГУП! ГУП! ГУП!

Від несподіваного й важкого удару в двері я ледь не поперхнулася лимонадом.

— Відчиніть! Королівська варта магічної столиці! — прогримів за дверима бас, від якого затремтіли шибки.

У мене всередині все просто впало. Варта?! Так швидко? Барні не міг мене здати, він сам по вуха в криміналі! Хіба йому пообіцяли за мене щось більше…

Я озирнулася на вікно, прораховуючи шлях по дахах, але з вулиці почувся тупіт інших чобіт. Мене оточили. Назад дороги не було.

Я глибоко вдихнула, начепила на обличчя маску повної покірності й відчинила засув. На порозі стояли двоє величезних гвардійців у золотих латах із гербом сонця. Гвардійці Соларісів. Обличчя чоловіків були серйознішими за судове засідання.

— Ембер Таеріс? — сухо запитав той, що праворуч, звіряючись із якимось магічним пергаментом, де світився мій ідеальний портрет.

— Залежить від того, хто питає, — спробувала я усміхнутися, хоча коліна зрадницьки тремтіли. — Якщо податкова, то мене звати Генріетта і я тут не живу.

Вартові навіть оком не змигнули. Моя іронія розбилася об їхні залізні вирази облич.

— Лорд Соларіс, майбутній Хранитель Сонячного Серця, просить вас про термінову зустріч у його резиденції. Просимо пройти з нами, — залізом у голосі чеканував гвардієць.

Ось тут моє серце зробило кульбіт і полетіло в прірву. Лорд Соларіс?! Той самий Соларіс з трьох братів?

— Оу... Яка честь, — я нервово заправила блондинлистий локон за вухо і видала свою найкращу посмішку: — Знаєте, передайте лорду Соларісу, що я страшенно вдячна за запрошення, але сьогодні ніяк не можу. У мене... е-е-е... прання. І голова болить. Давайте перенесемо на наступне літо?

Я весело підмигнула, сподіваючись розрядити напругу.

Але вартові не оцінили гумору. Вони синхронно поклали руки на ефеси своїх магічних мечів, які загрозливо спалахнули світлом. На їхніх обличчях чітко читалося: «Дівчинко, нам абсолютно плювати на твої жарти. Ти йдеш з нами — або сама, або в кайданах».

Нехай... Жарт не пройшов.

— Гаразд, гаразд, хлопці, без фанатизму, — я підняла руки вгору, ковтаючи клубок у горлі. — Тільки плащ візьму. Не хотілося б замерзнути дорогою на власну страту.

Від автора:

Барні