Розділ 2. Кайл

Світ навколо мене завжди був занадто голосним. Поки звичайні люди чули лише музику та сміх Фестивалю Сонця, я захлинався у чужих емоціях. Жадібність торговців, фальшиве захоплення роззяв, заздрість кузена Леона — усе це штиняло гірше за тухлу рибу й тиснуло на мізки. Я звик тримати свій щит, не дозволяючи власним почуттям вирватися назовні. Контроль. Тільки контроль.

І тут цей безглуздий заповіт батька. Мільярд золотих, трон Хранителя та управління столицею — на одній шальці терезів, а на іншій... вимога знайти справжнє кохання за дев'яносто днів. Божевілля. Катування для мага емоцій.

— Що?! Цьому слизькому типу? — вигукнув Ендрю, і від його обурення в повітрі аж іскри полетіли. — Але ж це божевілля! Де ти знайдеш кохання за дев'яносто днів? Ти ж відчуваєш чужі емоції, тебе нудить від фальші! На кону величезні статки, маєтки, місце в Раді й право керувати магічною столицею. Це ж... мільярд золотих монет!

І в цю ж мить за жасминовою ширмою щось металево дзвякнуло.

Я зреагував миттєво. Рука сама розсунула кущі.

На бруківці біля моїх чобіт крутився срібний місячний компас, випромінюючи яскраве бірюзове світло. Контрабандний артефакт вищого класу. А над ним стояв... шпигун. Точніше, шпигунка. Тендітна дівчина з розпатланим світлим волоссям і величезними карими очима, в яких застиг азарт упійманого на гарячому злодія. 

— О, знайомі все обличчя! — Ендрю зреагував першим. Він миттєво зробив крок уперед, перекриваючи їй шлях до втечі, і перехопив її за зап'ястя. — Красуне, підслуховувати чужі розмови — це погані манери. А красти державні артефакти — ще гірші.

— Відпусти! — огризнулася блондинка, сіпнувшись.

Я зробив крок до неї, збираючись розчавити її волю своєю магією. Зазвичай мені вистачало одного погляду: я просто підсилював у людині страх або провину, і вона сама падала на коліна, викладаючи всі секрети. Я зосередився, випускаючи на волю важку, задушливу хвилю своєї сили. Ендрю поруч мимоволі здригнувся й начепив серйозну маску, відчувши цей тиск.

Моя магія вдарила прямо в дівчину.

І... нічого не відбулося.

Я сторопіло вставився на неї. Жодного сплеску паніки. Жодного тремтіння підлеглості. Повітря навколо неї залишалося абсолютно чистим, наче мої чари просто розбилися об невидиму стіну й розчинилися в повітрі. Мало того, я взагалі не відчував від неї жодного магічного фону. Нуль. Повна, абсолютна пустота, якої в нашому світі просто не існує. Хто вона така, в біса?!

Поки я стояв у цілковитому ступорі, намагаючись осягнути це магічне безглуздя, маленька шпигунка часу не втрачала.

— Дивись, дракон летючий! — раптом крикнула вона, тикаючи пальцем кудись мені за спину.

Це був найдешевший, найдитячіший трюк у світі. Але через свій шок я мимоволі повів поглядом убік. Ендрю теж на секунду послабив хватку, повернувши голову.

Цього їй вистачило. Дівчина з силою наступила Ендрю своїм підбором на носок чобота.

— Ай, щоб тебе! — шикнув брат, випускаючи її руку.

Блондинка блискавично нагнулася, одним рухом згребла з бруківки сяючий компас, круто розвернулася і припустила вглиб книжкових стелажів так швидко, що її світле волосся майнуло в повітрі, як золотий спалах.

— Кайле! Вона тікає! Тримай її! — закричав Ендрю, тупаючи забитою ногою.

А я просто стояв і дивився їй услід, вперше в житті відчуваючи, як у моїх власних грудях закипає щось схоже на дикий азарт. Вона не мала магії. 

І схоже вона була єдиною людиною в усьому королівстві, чиїх емоцій я не міг відчути — а отже, вона єдина, в кому я б не відчув фальші. 

— Не треба, Ендрю, — тихо сказав я, зупиняючи брата, який уже збирався бігти навздогін. — Я сам її знайду. Де б ти не була, я знайду тебе, маленька шпигунко…