Розділ 1. Ембер

Раз на рік відкривається Сонячна брама, і місто приймає гостей на грандіозний Фестиваль Сонця. Дев’яносто днів. Рівно три місяці шаленства, вогнів та розкоші.

У мене є лише цей час, щоб знайти якнайбільше магічних артефактів, а потім вигідно їх продати. Це мій єдиний і останній шанс закрити всі борги, які тягнуться за мною шлейфом минулих невдач.

Головне правило цього літа — поменше потрапляти на очі родині Соларіс. Тим самим правителям, які щороку відкривають це свято. Трьом братам, а особливо — найстаршому, який скоро успадкує титул Хранителя міста. Кажуть, у нього просто огидний характер: холодний, пихатий і нестерпний. Звідки я знаю? З пліток, звісно! Я цих напищених індиків ніколи в житті в очі не бачила. І щиро сподіваюся, що так буде й надалі.

Не те щоб збирати артефакти було незаконно. Ні, це дозволено. Але точно не в таких кількостях, як це роблю я. Магія має свою ціну, і вона небезпечна: чим більше артефактів у людини, тим сильніший їхній вплив. Звичайних людей це швидко доводить до магічних хвороб або й до повного божевілля.

Та на мене це, на щастя, не діє. Щоразу, коли я ховаю чергову заряджену дрібничку в кишеню, згадую слова мами. Вона змалечку повторювала, що у жінок нашого роду абсолютний імунітет до магії. Така особливість нашої сімʼї. 

Сьогодні магічна столиця буквально вибухала енергією. Вулиці заповнив натовп у яскравому вбранні, у повітрі пахло солодкою цукровою ватою, паленим порохом від салютів та чистим озоном. Музиканти грали на летючих інструментах, а над головами перехожих пропливали штучні хмаринки, з яких замість дощу сипалися золоті іскри.

Усі поспішали на головну площу, де ось-ось мав розпочатися Парад Магії — урочисте відкриття фестивалю. Стіни будинків були прикрашені золотими стягами із гербом Соларісів (яскраве сонце), а в небі вже кружляли ілюзорні вогняні фенікси. Місто сяяло, святкувало й марнотратило магію направо й наліво.

Ідеальний час для мене. Поки всі роззявивши роти дивитимуться на парад та сонцесяйних братів Соларіс, я зверну в темні завулки ярмарку. Туди, де під шумок свята можна роздобути справжні скарби.

Небо раз у раз розривалося від залпів бірюзового та золотого вогню, а натовп вибухав аплодисментами. Я ж, навпаки, занурювалася все глибше в лабіринти Лавандового базару. Тут пахло сушеними травами, старим пергаментом і кавою з перцем — улюбленим напоєм місцевих торговців артефактами.

Я майже дійшла до потрібної лавки, як раптом з-за рогу намету вилетів чоловік. Він задкував, весело сміючись і махаючи рукою якійсь симпатичній дівчині в натовпі.

Бамс!

Він врізався прямо в мене. Я ледь встояла на ногах, а от моя сумочка з інструментами загрозливо дзвякнула.

— Оу, крихітко, вибач! — чоловік миттєво підхопив мене за лікоть, не давши впасти.

Він був неймовірно привабливим: розпатлане каштанове волосся, розстебнутий на верхні ґудзики дорогий камзол і нахабна, але бісова чарівна посмішка. Очі іскрилися золотом — ознака сильної магії та явно непростого походження.

— Не забилася? — він підмигнув мені, ковзнувши поглядом по моєму світлому волоссю. — Якби я знав, що натраплю на таке сонечко, біг би швидше. Я Ендрю. А твоє ім'я, красуне?..

Я швидко висмикнула свою руку. Очевидно, якийсь багатій чи аристократ, якому немає чим зайнятися на фестивалі, окрім як чіплятися до дівчат. Чарівності в ньому було на три магічні академії, але мені зараз було зовсім не до флірту.

— Мене звати «я поспішаю», — буркнула, огинаючи його. — Дивіться під ноги, Ендрю. 

— О, з характером! Люблю таких! — долетіло мені в спину його зауваження, але я вже прискорила крок, пірнаючи між рядами.

Треба було діяти швидше. Я пробралася до занедбаного стелажа старої книгарні під відкритим небом, де, за моїми даними, ховали контрабандні речі. Мої пальці занурилися в коробку зі старими фоліантами. Є! Холодний, гладкий метал. Я витягла невелику срібну коробку з гравіюванням місяця — рідкісний місячний компас, який може шукати приховані скарби. Для мене це був би джекпот. Навіть не вірилося, що все так просто.

Я сховала артефакт у глибоку внутрішню кишеню, полегшено зітхнула і вже збиралися йти, як раптом потилицю обпекло крижаним подихом. Магія в повітрі навколо мене раптово стала густою і від неї закладало вуха. Внутрішній голос, який ніколи мене не підводив, миттєво заволав: «Ховайся і біжи!».

Хтось ішов назустріч по вузькому проходу між книжковими стелажами.

Чоловік. Високий, широкоплечий, у строгому темному камзолі, розшитому золотими нитками. Його чорне волосся було ідеально укладене, а обличчя здавалося висіченим із мармуру. Ніяких емоцій. Тільки холодні сині очі.

Він пройшов за крок від мене, навіть не повернувши голови. Але в ту секунду, коли він порівнявся зі мною, я відчула, як його енергетика буквально душила все живе в радіусі трьох метрів. Перехожі навколо миттєво похмурніли, хтось почав сперечатися на рівному місці.

Мене ж лише злегка закололо в пальцях. Мій імунітет спрацював як щит, але інтуїція продовжувала верещати, що від цього чоловіка треба триматися якомога далі.

Я затамувала подих, поки цей замерзлий айсберг не пройшов повз, завернувши у приватну зону літньої тераси таверни, приховану за густими кущами квітучого жасмину.

«Фух, пронесло», — подумала я, збираючись тікати. Але тут з-за жасминової ширми пролунав знайомий голос того самого нахаби, Ендрю, який, схоже, наздогнав темноволосого:

— Кайле! Ну не будь ти таким сухарем, парад же чудовий! Чому ти пішов?

Я мивоволі зупинилася, сховавшись за кутом дерев’яного стелажа з книгами. Спрацювала професійна звичка — аристократи часто говорять про цінні речі.

— Цей гамір заважає мені думати, — пролунав низький і смертельно холодний голос другого чоловіка, якого Ендрю назвав Кайлом. — У нас є серйозніші проблеми, ніж парад. Тітка оголосила волю батька щодо спадщини Хранителів Сонячного Серця.

Я нагострила вуха. Ого, якісь високі розбірки вищого світу.