✼ •• ┈┈┈┈79┈┈┈┈ •• ✼

  Ми насолоджувалися краєвидами міста, відвідували басейни, пляжі за допомогою італійських друзів сестри. Тепер мені було більше зрозуміло вся цінність життя та важливості окремих митей в ньому. Я щодня була вдячна богу та всесвіту за те, що ми були в безпеці та щасливі. І паралельно вдячна була за той отриманий досвід, хоч і болісний та негативний.     

Через кілька тижнів ми отримали паспорти. Але знову ж таки не без негативу. Кур'єр, який мав доставити нам паспорт, не міг знайти нашу адресу. Три дні він морочив нам голову, та ще й з робочими бізнес годинами в Італії. В кінці кінців, я отримала омріяні конверти з паспортами та візами в них. А також папери для митників у Канаді. Кріс нарешті замовив нам квитки, які коштували дорожче ніж завжди, бо бронювали їх лише за тиждень до вильоту, що здорожчує ціну, політ в один кінець та додаткове місце для багажу.

       Наш виліт був також з Риму. Це був прямий літак до Калгарі о півдні. В ночі ми дісталися Риму знову поїздом. А потім таксі до самого аеропорту. На жаль аеропорт був зачинений до шостої ранку. З другої години ночі ми перебували зовні на лавочках. Добре було, що це бу вкінець липня та було жарко навіть в ночі. Ми абсолютно не відчували втоми. В передчутті довгого польоту та довгоочікуваної зустрічі від якої нас відділяло лише лічені вже години.

        Ми встигли поснідати та пообідати в аеропорту до реєстрації польоту. Тихін трохи поспав сидячі на валізах, а мені потрібно було стерегти його та валізи. Політ для мене пройшов швидко. Це був останній наш шлях до нового та іншого життя для нас усіх. По прильоту ми забрали наш багаж та нас направили до митників для реєстрації як новоприбулих емігрантів. Остання процедура під назвою лендінг (приземлення). В нас забрали папери, скасували наші тимчасові візи в паспорті та подали заявку на виготовлення карт постійного резидента Канади. Митник вкінці віддав нам наші документи та сказав "Слава Україні". Це було дуже приємно чути у чужій країні, відчувати підтримку та знати, що ти не один в цьому світі з цією білю.

       Кріс вже з нетерпінням чекав на нас в коридорі, рахуючи кроки з одного кінця в інший. Ми все ще не могли повірити в те, що, нарешті, для нас вже скінчилася та довга, болюча розлука. Що нас чекало попереду ми не знали. Ніхто не міг наперед знати, що відбуватиметься в нашому житті: щастя, сварки, як довго протримається наш шлюб, як ми вживемося усі в такому зрілому віці, як сприйматиме все дитина і ми...... Про це не хотілося думати. Кожен вірив лише у світле та прекрасне майбутнє, яке ми заслужили через негаразди власного життєвого досвіду та тернистого шляху до нашого возз'єднання.