✼ •• ┈┈┈┈75┈┈┈┈ •• ✼

 Мені подзвонила подруга Софія, яка на цей час перебувала на західній Україні з сином. Розпитувала як в мене справи і що в нас відбувається. Я розказала їй нашу ситуацію і вона сказала, що її двоюрідний брат збирається виїжджати з дружиною та дитиною з нашого села також і вона може спитати їх чи не візьмуть вони мене з Тихіном. Через півгодини вона подзвонила знову і сказала, щоб ми збиралися і їхали до них. Вони візьмуть без проблем. Я сіла перед своїми трьома валізами, що зібрала на переїзд до Канади. Я не могла забрати їх усі, бо було обмежено місце у старій автівці. Лише необхідне для мене та Тихіна на перший час, а там батьки передадуть поштою. Я не знала, що пакувати собою брати, на який термін, що нам необхідно. Якими мізерними і жалюгідними виглядали всі ці речі у порівняні з тим, що ми зараз переживаємо. Це лише речі, які ми накопичуємо все життя, а тепер в одну мить все змінилося і нічого не варте окрім твого життя. Саме тоді я зрозуміла, що все життя накопичувала не ті цінності і надавала значення зовсім не тим речам. На швидкоруч я поскидала у валізу необхідні речі, взяла гроші, документи та свою дорогоцінну камеру і мій тато повіз нас до них до дому. Вони виявилися дуже приємними та доброзичливими людьми, готові були допомогти будь з чим. Ми мали зачекати на дзвінок від їхнього дядька, який саме був учасником боїв націй трасі до міста. Він сказав чекати, як тільки но дадуть відсіч і ті зможуть їхати.

      В цей самий час мені подзвонила сестра з Італії, яка також постійно була з нами на зв'язку і повідомила, що як тільки ми виберимося, то на нас чекатимуть на території Польщі її знайомі Італійці, які готові самі приїхати і нас забрати до Італії, а інші визвалися сплатити квитки за нашу дорогу, якщо добиратимемося самі. Прочекавши кілька годин у них вдома, їм повідомили, що вони не стримали ворожі війська і ті вже дісталися міста та пруть далі. З нашого боку не було достатньо сил та зброї, щоб чинити відпір. Дорога дуже небезпечна, їхати було не можна. Тому ми повернулися назад, чекати подальших подій і інші шляхи щоб вибратися з окупації.

       О третій дня до села заїхала колона ворожих танків з поліцаями для встановлення нового порядку. Вони облаштувалися на всіх виїздах з села і встановили блокпости. Ми потроху обмінювалися інформацією по всій території хто де був, щоб розуміти як діяти. Дороги скрізь були небезпечні у зв'язку з боями. Дехто ризикував та виїжджав але не всім щастило дістатися підконтрольної території України. Я не хотіла так ризикувати своїм життям та життям дитини. Тихін бігав з картою та з запитаннями де і як ми можемо виїхати. Я лише розводила руками.

      До вечора ми зрозуміли, що ніхто і нічого не їв за весь день та і апетиту не було. Вся увага була прикута до телевізору та інтернету у пошуках пояснень та якоїсь інформації. Протягом першого дня нападу та перші тижні з два, в мене періодично з'являлися панічні атаки. Я була в стані шоку, розпачу, страху, несправедливості, гніву, не зрозумілості подальших дій та можливостей. Повна апатія до життя.

       Навколо нашого села були розбиті всі дороги та підірвані мости, залишився лише один величезний міст до міста, де йшли бої кілька днів поспіль. Лише через кілька днів ми зрозуміли, що потрібно зробити закупи в магазині на довгий термін, бо ніхто не знав як на довго це все затягнеться та як відбуватимуться поставки в подальшому. Ми такі були не одні. Вся продукція розміталася з полиць дуже швидко і так само магазини спустіли. Через пару тижнів взагалі вже нічого не було.