✼ •• ┈┈┈┈73┈┈┈┈ •• ✼

Вже закінчилися мої виплати по безробіттю. Від такого довгого очікування та невідомості у майбутньому, вирішила влаштуватися на роботу. Але у зв'язку з тим, що село було мале та кожен знав все та про всіх і мою ситуацію в тому числі, шанси знайти роботу були нереальними. Всі знали, що я маю скоро поїхати тому ризикувати та витрачати свій час ніхто не хотів. Я висіла у повітрі у всіх сенсах життя. Ні роботи, ні грошей, ні просування справи... життя наче було на паузі.

       Після проходження медогляду ми вже нарешті підбадьорилися. Згідно офіційних строків, нам залишалося максимум два місяці на отримання листа з вітальним буклетом Канади та запрошенням на вклеювання візи. Вже на новий рік ми планували бутив Канаді та зустрічати його разом.

Пройшло вже три місяці, а ми так нічого не отримували. Міграційна служба наче знущалася з нас. Два роки після одруженнями ніяк не могли возз'єднатися. Одна за одною світові проблеми втручалися в наш процес. Я вже сама по троху почала зневірюватися та втрачати надію, про свій переїзд до іншої країни і щасливе сімейне майбутнє. За останній час мене в житті вже нічого не тішило. Я набрала трохи зайвої ваги, хоча не їла багато, мабуть від перебування у стресі весь час. Ночами дивилася серіали та читала книжки, а потім спала до полудня. В мене не було бажання займатися навіть своїми фотосесіями. Я нічого не планувала тане готувала.

      Коли на початку грудня надійшов новий лист з запитом на підкріплення нових документів: поновлення документу з поліції про відсутність кримінального досвіду та докази того, що ми й досі у відносинах та спілкуємося. Навіть міграційна офіцери засумнівалися у великих строках нашого роздільного проживання. Та хіба то була наша провина?

       Я замовила терміновий документ з нотаріальним перекладом і підготувала листа з поясненнями чому так довго мине разом з прикріпленими скрінами нашого спілкування у різних чатах та листуваннями на свята від його родини. Це були якісь тортури та знущання для нас. Здавалося тому процесу не буде кінця і краю. Я перевіряла електронну поштову скриньку на наявність листів від міграційного відділу двічі на день.

       Весь цей час зі мною була моя улюблена киця. Вона не відходила від мене. Особливо вночі. Приходила спати з вечора, навіть не просилася до туалету і спала досить довго зі мною. Іноді батьки навіть приходили забирати її поснідати до інших котів, коли не могли догукатися .Я насолоджувалася її присутністю, так як знала, що не зможу її забрати з собою, бо вона вже була старенькою для перельотів та мала не виліковну хворобу вушок. Тому останній новий рік влаштувала фотосесію разом з нею на згадку.

        Після нового року у середині січня, нарешті отримала листа з привітаннями та першими кроками у Канаді при прильоті. Це вже все змінювало. Передостанній документ, від якого можна вже було пакувати валізи та щось планувати. Це означало, що максимум півтори місяці і я маю надіслати наші паспорти на вклейку візи, а там і купувати квитки можна. Тобто квітень чи травень ми можемо вже провести в новій країні. Усі наші довгі страждання та розлука майже скінчилися. Залишилося потерпіти ще зовсім трішки. Саме страшне очікування лишилося позаду.