✼ •• ┈┈┈┈70┈┈┈┈ •• ✼

  Поки я бігала і все то оформлювала, знову наслухалася у свою адресу:

— А   ти що вже приїхала?

— В якому сенсі? Я ще й нікуди не виїжджала!

— Ну як? До свого чоловіка в Турцію!

— Я на відпочинку була в Турції.

— Так він в тебе не турок?

— Ні! — це ви турки, вертілося в мене на язиці. Яка вам різниця, хто він і звідки, і чого ви так переймаєтесь моїми проблемами!?

Або ще інший варіант:

— А чого ти не з чоловіком? Чого досі тут?

— Бо маю документи оформити перед тим як поїхати до нього. Не все так швидко як нам хочеться.

— Ну та шо, не достатньо того, що ви одружені?

— Ну значить не достатньо. Це довгий міграційний процес.

— Так ти на зовсім виїжджаєш? Шо і дитину забиратимеш відразу з собою?

— Ні, погратися вирішила. Робити мене нічого ото тут в селі від скуки.

— Так а як школа?

— А шо школа?

— Там є українські школи?

— Для чого йому там українська школа? Ми їдемо в іншу країну з іншою мовою. Нам потрібно вчити ту мову, а я тормозитиму процес з навчанням рідною мовою?

— А як же він вчитиметься?

— Ну ми ж не перші там такі емігранти. Є програми адаптації для дітей. Нашо ото задавати такі дурні питання.

— Ну чого це? Нам просто цікаво.

       Цікаво їм. В мене терпіння просто не хватало від їхньої уваги та цікавості. Цікаво від того, що їхні життя були нудними мабуть. Ще б я ото витрачала свій особистий час на думки про когось у селі, кого я мало знаю, та на роздуми про їхнє особисте життя. Може я чогось не розумію у сенсі життя чи буття?   

   Тимчасом вже наблизилось Різдво. У Кріса вдома намічалася велика різдвяна вечеря. Кожен хотів привітати новоспечену родину та нового члена в сім'ї, а точніше два. Але я не могла приїхати, тому що всі відпустки були вже витрачені разом з грошима. А ще потрібно було сплатити кошти за подачу нашої заяви за кожного члена в анкеті, державний збір. А далі проходження медичного огляду для нас обох, який коштував також не малі гроші. Тому до закінчення процесу ніхто і нікуди не збирався в гості, а лише накопичував гроші.

       Після нового року я відправила документи Крісові в Канаду, щоб він надіслав цей пакет документів на розгляд у відповідне місто за вказаною адресою. Документи потрібно подавати лише на паперах фізично і ніяких електронних чи онлайн подач. Через кілька днів після відправки документів у лютому, мені надійшов електронний лист, що наші документи отримані та взяті в обробку на розгляд. Тепер ми стали чекати. За попередніми відгуками від інших заявників, через місяць ми мали отримати запит на здачу біометричних даних та проходження медичного огляду. І після цього документи йшли на розгляд до іншого міста у інший офіс для остаточного рішення, після якого мали надіслати привітальний лист для майбутніх емігрантів Канади та запит на відправку паспортів у найближчий до нас візовий центр на вклейку тимчасової візи для перетину кордону, а вже потім на місці отримати пластикову картку резидента Канади. Я продовжувала слідкувати за іншими на форумі, хто подався у цей самий час з нами. А також шукала інформацію з проходження медогляду. Сам медогляд складався зі здачі крові та сечі для дорослих, та здачі лише сечі для дітей віком до 16років. Здача флюорографії для обох та остаточний підпис лікаря терапевта. Робили цю процедуру лише сертифіковані клініки, яких було в Україні лише дві: в Києві та Львові. Почитавши недоброзичливі відгуки про роботу персоналу київської клініки, я зрозуміла, що поїду до Львова. Та я і не дуже то полюбляла Київ, а Львів вже мені був рідніший та на багато приємніший.