✼ •• ┈┈┈┈55┈┈┈┈ •• ✼

   Нарешті я стала частиною його традиції ходити щосереди на крила з друзями. Відвідала те саме, відоме місце і скуштувала канадські крила. Ще ми сходили у кіно, відвідали величезний ботанічний сад зрізними видами рослин та квітів з різних континентів.

       Я нічого не постила з тієї краси та власних фото, яких вже було безліч. Тільки ділилася ними зі своєю родиною, звітувала. Та кілька власних фото без Кріса надіслала подрузі з роботи. Також розпитала її як справи на роботі і яка ситуація з нашою нервовою касиркою.

— Та працює собі мовчки, ні з ким так і не спілкується. Начальник наш підшукує іншу вже.

— Зрозуміло.

— До речі. Я вчора стала свідком однієї розмови в нас тут, про тебе!

— Про мене?

— Так. Наша прибиральниця пліткувала з іншою жінкою. Миколайович сказав, що вона працювала у вас тут касиром ще до мене але не довго.

— А, я зрозуміла про кого ти, це Анатоліївна. Я тільки но ось вчора чи позавчора з нею у фейсбуці спілкувалася. Вона перша мені написала і спитала як справи в мене. Я їй відповіла що добре і на тому все.

— Ну то ти їй нічого не розповіла, так її в курс справи ввела наша прибиральниця. Вона все у подробицях їй розповіла. Де ти і з ким і чим займаєшся.... і як туди потрапила. Я тільки слухала та дивувалася звідки вона володіє такими подробицями.

— Серйозно? Я в шоці. Так ми при ній ніколи це не обговорювали і спільних знайомих в нас немає.

— Так. Я сама в шоці. Люди все знають.

— А Анатоліївна, теж мені, чого не спитати на пряму в мене!? Ні, пішла збирати плітки. От люди. Чого я і не хочу нікому нічого розказувати.

— Я з тобою згодна. А наша прибиральниця завжди все та про всіх знає.

— Це точно. Вона, мабуть, цим тільки і живе. Без нової плітки не засне як не дізнається або день пройде за марно, якщо не поділиться з кимось.

        Під кінець мого перебування в Канаді ми та його мати зі старшою сестрою, поїхали у місцевий національний парк Банф серед скелястих гір та лісів. Я взагалі не любитель гір, але це місце мене підкорило. Навіть кримські чи карпатські гори не виглядали так велично та прекрасно як канадські. А про їхню незайману природу та тварин, які заборонено законом чіпати, я взагалі мовчу. Вони спокійно прогулюються серед будинків та поміж людей.

        Зима того року була не дуже сніжною, тому річки та деякі озера були змілілими або взагалі сухими, тому спокійно можна було прогулятися по їх дну та розгледіти, що чаїлося під тими водами.

       Одного вечора ми збиралися в улюблений ресторан його мами. Переді мною стала дилема одягу. Бо до цього ми ще не відвідували з Крісом жоден ресторан, тільки кафе. І в нас виник спір щодо мого вбрання.

— Крісе, підійде ця сукня?

— Яка сукня? Про що ти взагалі?

— Вдягай джинси чи спортивний свій костюм.

— Ти що! Який спортивний костюм?

— Свій, звичайний. Ти в ньому дуже сексуально виглядаєш.

— Для тебе може так. Але ми йдемо в ресторан!

— І що? Там всі так  будуть вдягнені!

— Я тобі не вірю!

— Ну чого б я тобі брехав?

— Звідки мені знати? Подзвони мамі і спитай що вони з сестрою вдягатимуть.

— Джинси, я тобі гарантую!

— Та ні, це не правильно! Хто вдягає спортивний костюм у ресторан!?

— Канадці.

— Це ж ресторан!

— І що? Кожен вдягається як хоче.

— Я буду виглядати дивно у спортивному костюмі.

— Ти виглядатимеш дивно у цій сукні, повір мені. Мені немає сенсу тобі брехати.

— Які ви тут дивні виявляється. Я звісно читала про це але до останнього не хотіла в те вірити.

       Я таки зупинилася на джинсах та светрі. І всі інші у цьому ресторані виглядали не краще за мене, деякі навіть гірше. Я була не те що здивована, а навіть шокована трішки. Чи то ми звикли занадто наряджатися в нашій країні, чи то дійсно життя того не варте, щоб так перейматися одягом і варто носити щось дійсно зручне та комфортне.