✼ •• ┈┈┈┈54┈┈┈┈ •• ✼

Я продовжувала своє знайомство з Канадою .Спостерігала за всім, що і як відбувається навкруги. Здавалося ніби я потрапила до якогось американського фільму. Все те, що колись я бачила у будь-якому фільмі чи серіалі — тепер оточувало мене. Природа, вулиці, автівки, будинки, їжа, мова..... абсолютно все до деталей.

      Також побачила їхню привітність і позитив, про який багато читала. Гуляючи якось з Крісом навкруги нашого району з собаками, Кріс вітався з усіма прохожими та мав коротенькі розмови з ними. І всі пройдешні нам на зустріч люди завжди посміхалися.

— Ти знаєш цю людину? — в котре на його таку бесіду спитала я.

— Ні.

— А чого ви тоді так мило побесідували наче знаєте один одного.

— Бо в нас так прийнято. Обмінятися парою фраз. Коротенький діалог.

— І всі один одному посміхаються?

— Так! Хіба це погано? Це краще, а ніж я спостерігав у вас в Україні сумні та злі обличя.

— Чому злі?

— Не знаю. Це ти мені скажи.

— Може тому, що всі такі заклопотані своїми проблемами?

— І що? Ти думаєш у канадців немає проблем?

— Може не такі як в українців?

— А мене це повинно турбувати? Чи потрібно псувати настрій від цього іншим навкруги? Чи щось від того зміниться в кращу сторону?

— Хм. Привід замислитися. Щось є в твоїх словах.

       І це дало мені привід на роздуми. Дійсно приємно коли навколо позитив та привітні люди. Може в тебе і якісь негаразди але тобі посміхнулася людина одна та інша і це як ланцюгова реакція заряджає на позитив та гарні емоції. А в нас навпаки виходить. Ланцюгова реакція негативу і не тільки на вулиці а в будь-якій організації чи магазині. Де не зайди — працівники сидять з такими сумними і невдоволеними обличчями наче їм весь світ у чомусь винен і тобі ще гірше від того стає, ще більше стресу.

      Деякі дні Кріс ходив на роботу, а я чекала на нього вдома. Гралася в ігри на планшеті, дивилася серіали та фільми. А в ввечері йшли десь вечеряти чи готували щось разом. Іноді я дзвонила до дому чи сестрі у першій половині дня, бо вдома якраз був вже вечір і всі були вільні від роботи та справ. А родина як завжди зі своїми порадами та наставленнями.

— Ти ж дам дарма не сиди і не гай часу, - почала моя мама під час першого з нею відео зв'язку, - Поки він на роботі ти там приготуй щось поїсти бо прийде з роботи голодний, по прибирай скрізь. Бо він як чоловік, може не все так і добре робить по господарству, тобі як жінці видніше.

— Ну що ти ото починаєш?

— А що я не так кажу? Подивиться, що ти ледаща і нічого не робиш та ще й передумає тебе в жінки брати.

— Я сюди не на кастинг домогосподарок та кухарок приїхала.

— Ну та все одно. Це важливо для будь яких чоловіків. Всі вони люблять порядок та добре поїсти.

— Ну так він якось жив весь цей час без моєї допомоги і справлявся сам. І досить не погано.

— Ну от яка ти вперта.

— То ти вперта зі своїми стереотипами, що жінка весь час повинна щось для сім'ї та чоловіка. З твоїх слів, то йому різко набридло самому прибирати та готувати їсти і він вирішив знайти собі дружину, та ще й з України, за тисячі кілометрів. Та за всі ці витрачені гроші та час, він би винайняв дійсно домогосподарку і йому б це обійшлося на багато дешевше.

— Ну, роби як знаєш. Я тобі як краще кажу.

— Та ні, вибачайте, але в мене свої погляди та думки на це.

       Після того я ще мала розмову зі своєю сестрою. Та собі почала мене повчати:

— Ти ж там дивись сильно не хазяйнуй по своєму. Бо він прожив скільки років сам, холостякував, звик до одного, а ти зараз почнеш порядки наводити і йому не сподобається.

— Так я не зрозуміла, мені прибирати чи ні!? — реготала я.

— А шо таке? — не зрозуміла вона, і я їй передала розмову з мамою на передодні.

— Ви вже там якось між собою домовтеся та потім мені розкажете, що ж мені таки робити!