✼ •• ┈┈┈┈51┈┈┈┈ •• ✼

 Далі на мене чекав інший квест: знайти наступного літака до Калгарі але перед тим ще потрібно знайти той потяг та проїхати до потрібного терміналу. Коли я вийшла в основне приміщення аеропорту то очманіла. Це була гігантська будівля без кінця і краю в кілька поверхів. Як у мурашнику. Моє село напевно було менших розмірів ніж ця вся територія. Я знайшла вказівник де був вказаний напрямок до потягів. І попрямувала у той бік. Зупинилася я і засумнівалася лише коли передімною став вибір напрямку на верх чи прямо. Побачивши мої мешкання одна жіночка, запитала чи потрібна мені допомога і я їй сказала, що потрібен термінал Д і вона сказала: - Ходім я покажу!- допомігши мені також з валізою на сходах. Вона вказала мені де потяги, а сама пішла далі по своїх справах. Я опинилася на невеличкій станції з одним потягом, який рухався не під землею а по рейках в повітрі, як на американських гірках, тільки в зад та вперед до двох різних терміналів по черзі. Я вскочила у вагон тільки він прибув. З його вікон було видно прекрасно всю територію аеропорту. Поїздка була всього кілька хвилин. Коли двері відчинилися, у людей що заходили я уточнила чи це мій термінал Д. На що вони відповіли: - Ні, це термінал А! Мій термінал у іншому напрямку, в якому ми саме зараз рухаємося.

       Тобто цей потяг рухався з головного залу по черзі то до одного то до іншого терміналу. Мені просто потрібно було почекати коли він повернеться і сісти у потрібний напрямок. Зате я згамувала час на станції, покатавшись повітряним міні метро аеропорту і розгледіла краєвиди.

      Далі стало ще більш не зрозумілим. На цьому терміналі було безліч різних стійок реєстрації і на першому і на другому поверсі. Я й гадки не мала куди мені рухатися. Зупинившись посеред залу з валізою та квитками у руках, почала крутитися в різні боки у пошуках знаків, які допоможуть мені з орієнтуватися. Раптом я зустрілася очима з однією дівчиною, яка йшла за мною з того самого терміналу, з потягу, що й я. І відразу вирішила попрохати її про допомогу. Зрозумівши по моєму жахливому акценту звідки я, вона відповіла українською:

— Ходімо зі мною, покажу де здавати багаж та реєструватися.

— Ти теж до Калгарі летиш?

— Ні мені у Ванкувер.

— Мені тут все так не зрозуміло. Скільки шляхів. Заблукати можна.

— Перший раз тут?

— Та взагалі перший раз скрізь перша поїздка і так далеко.

— Не переживай, я покажу тобі напрям до твого літака.

— Дуже тобі дякую. Це просто чудо, що ти мені трапилася. Я й не сподівалася зустріти когось з рідною мовою.

— Та таких тут валом.

     Після реєстрації ми піднялися сходами для проходження служби безпеки а далі вона провела мене і вказала напрям, в якому я повинна рухатися і шукати свої ворота реєстрації за відповідною літерою та номером в квитку. Я йшла довгим коридором зоною DutyFree і вона здавалася мені просто безкінечною. Як торгові ряди в Одесі на сьомому кілометрі чи у Харкові на ринку Барабашова. Нарешті я дісталася конечної точки коридору з залом очікування і сіла чекати на літак. Залишалося пару годин. Мене клонило у сон, бо за часом в Україні була глибока ніч і організм певно не розумів, що відбувається та чого ми досі не спимо, а мозок так активно продовжує працювати.

     Я відзвітувалася додому, хоч і було пізно в них, та з ранку вони почитають повідомлення, що зі мною все гаразд. Також була на постійному зв'язку з Крісом, обговорюючи з ним останні події зі мною в аеропорту.

— Ну от бачиш, ти справилася і нічого страшного не сталося з тобою.

— Ага, а скільки нервувань було поки все це проходило.

— Зато тепер вже можеш розслабитися і відпочити. Все позаду. Залишилося ще трохи. Лише чотири години польоту і ти на місці.

— Цей час зараз буде безкінечним для нас.

— Це вже дрібниці у порівнянні з тим, що ми чекали.

— Слухай, я оце перевірила паспорт, і не бачу ніде штампів у ньому. Ні з України про вибуття, ні тут по прибуттю.

— Як це немає штампів? Такого не може бути. Ти думаєш я сліпа чи знущаюся з тебе? Сам побачиш як я прилечу.

— Це дивно, дуже дивно. Штампи обов'язково мають бути.

— Може це в них якісь нові правила? Не могли ж вони помилитися, при чому у двох різних країнах одночасно!?

— Не знаю, можливо. Але я про подібну інформацію не чув оновлень. У мене стоять штампи як я був останній раз в Україні. Тут лише пів року пройшло.

— Ну, не знаю Я потім спитаю на зворотному шляху, що це в них за оновлення.