✼ •• ┈┈┈┈48┈┈┈┈ •• ✼

     А я вже вкотре взявшись за валізу, прямувала на зустріч своїм новим пригодам чи то продовженням старих. Поїзд мчав мене у напрямку Києва до аеропорту Бориспіль на літак Київ — Торонто. Так мені було зручніше без поспіху дістатися до точки прибуття та мати додатковий час у випадку виникнення не стандартних ситуацій. Що для мене вже було не здивуванням.

      Я підійшла до стійки реєстрації на літаки, що була прямо при вході у аеропорт, щоб дізнатися де я можу зареєструватися на свій літак і куди мені потрібно прямувати.

— Зареєструватися і здати багаж ви маєте саме тут, а потім пройдете через службу охорони та митницю на другий поверх в очікування вашого літака.

— О, класно. А можна мій багаж зареєструвати відразу до конечної зупинки і при пересадці не тягати його знову?

— Звісно я можу це зробити але Торонто — це міжнародний аеропорт і валізи будуть направлені на догляд у будь-якому випадку. Тож вам таки доведеться знову його реєструвати.

— Дякую за пояснення, — от мені ще одна головна біль та додаткові нерви з пошуками напрямку та ще й на іноземній мові. Мене й так вже Кріс попередив, що аеропорт Пірсон в Торонто дуже величезний і на наступний літак до його міста необхідно буде доїхати на потягу як в метро в середині ж самого аеропорту. А ще при приземлені потрібно буде відразу самостійно зареєструватися на стійці реєстрації, де потрібно відповісти на кілька питань та роздрукувати папірець для митників, з якими також доведеться спілкуватися обов'язково персонально. І все ж на англійській мові. Це заставляло мене дуже нервувати. Та ще мені головна біль.

         Після реєстрації я попрямувала на догляд. Вже не було таких хвилювань, бо я кілька разів перевірила кишені та вміст своєї сумки на наявність заборонених предметів до літака. А потім митний догляд. Не знаючому але він для мене був самим страшним. Я боялася, що працівник митної служби обов'язково знайде щось зараз, щоб розвернути мене назад. Бо мені все ще було важко повірити в реальність моєї поїздки і щось мало відбутися, щоб цього не сталося. Та працівник віддав мені паспорт і побажав гарного польоту.

       Я пройшла в зал очікування, знайшла місце посадки на мій літак і сіла чекати. Але попередньо вирішила собі купити хоч води та щось перекусити до відправлення. Бо з вокзалу я автобусом відправилася відразу в аеропорт ніде не затримуючись. До літака було ще кілька годин, а коли там годуватимуть і чи годуватимуть взагалі я не знала. Вивчивши ціни у зоні Duty Freeя обмежилася лише пляшкою води на пів літри та один пряник, які коштували як порція обіду у кафе.

     Випивши пігулку заспокійливого, я сиділа в залі очікування та спостерігала за іншими пасажирами, які то відбували то прилітали з інших напрямків. У кожного в них була своя доля, історії та причини перебування тут. І я, сільська принцеса на видані, що їде на оглядини до заморського принца.