✼ •• ┈┈┈┈38┈┈┈┈ •• ✼

Ми так і продовжували спілкуватися в онлайн. Тепер це було не просто спілкування двох друзів а стосунки на відстані. Все так же продовжували дізнаватися нові речі в житті для кожного з нас. А ще ми вирішили таки розпочати наше спілкування у скайпі по відео зв'язку. Кожні вихідні тепер ми могли бачити один одного.

— Ти вже думав що робитимеш на різдво та новий рік цього року?

— Немає в мене особливих планів. У канун різдва матимемо вечерю у будинку мами, як завжди, а потім вечерю з маминим братом та його сім'єю. Ален цього року ще не знаю як воно буде. Ще ніхто нічого не планував. А новий рік в нас не велике свято. Ніхто не влаштовує грандіозних вечірок. Єдина традиція яку ми маємо на цей вечір — так це цілувати свою кохану людину під час бою курантів о 12 годині.

— Я проведу цей час з родиною. Як більшість з нас тут. У нас новому року надають більшої значності ніж різдву. І різдво святкують у січні. Хоч на законодавчому рівні і затвердили нове різдво у грудні 25, та усім потрібен час щоб звикнути до змін. А в тебе є різдвяна ялинка?

— Ні, немає. Ми зробимо це коли моя родина буде тут зі мною. Я відчуваюся одиноким на різдво, бо це здебільшого родинне свято.

— Може наступного року усе зміниться!?

— Сподіваюся на це!

— Так, так! Мій шоколадний на пів-українець.

— І це лише одна причина чому я тобі подобаюся?

— Звісно ні! Мені не потрібні причини для цього! Ти просто класний і ми маємо багато чого спільного. Це круто!

— Повністю згоден з тобою. Це просто велика вдача, що ми знайшли один одного у цьому великому і божевільному світі. Ти мені подобаєшся бо ти крихітна українка. І я навіть не був атакований перцевим балончиком.

— О, господи, не нагадуй про цей сором мені.

Я тебе не звинувачую. Ми навіть не мали відеозв'язку перед нашою зустріччю. Просто мали добрі відчуття.

— Це точно. Але все вже позаду.

— Гадаю це була найлегша частина. Саме страшніше чекає на нас по переду.

— Нічого. Головне, що ми є один в одного, а все інше це лише формальності і ми подолаємо їх заради нашого щасливого майбутнього.

— Повністю згоден з тобою! А ти готова до того, що всі твої друзі та родина будуть далеко?

— З друзями звісно. В епоху інтернет зв'язку це не проблема. А от з батьками, які звикли жити з нами під одним дахом з нами 24.7 буде на багато складніше. Але це життя. Ми не можемо бути вічно з ними. Одного дня це мало таки статися. Ми зростаємо, маємо власне життя і повинні розуміти це та сприймати це як би важко нам не було. Я навіть зараз розумію, що мій син теж одного дня вирішить жити окремо і я нічого з цим не вдію. Таке життя.

— Дуже розгорнуті та слушні думки.

— А от моя мама зовсім іншої думки, коли ми обговорювали з нею цю тему. Таке враження, що ми спілкуємося різними мовами.

— Ми ж не винуваті, що живемо з тобою на різних куточках світу.

— Ні, це не про нас. Ми обговорювали майбутнє мого сина Тихіна. Якщо він захоче жити окремо, і я за те, щоб він жив окремо своїм життям. То вона була в шоці, що я за мати і не хочу бути поруч з ним.

— Ти дуже балакуча сьогодні. І у вас вже досить пізно.

— Я бачу. Сама в шоці.

 — Та це добре.

— Це все завдяки перекладачу. Якби ж я могла так вільно розмовляти англійською. А то почуваюся малою дитиною, яка тільки но вчиться розмовляти.

— Головне, що ти вчишся. Усе інше прийде з часом.

— Це точно. А тепер мушу йти спати. Побачимося завтра по відео зв'язку.

 — Те, що я побачу тебе завтра знову робить мене ще більше щасливим. Солодких тобі снів моя дорогоцінна Арінка.

— Мене теж. До завтра!

       Ще ми дуже часто спілкувалися про мого сина. Як він веде себе в школі і вдома. Про його досягнення, у спіхи та невдачі. Про його стан здоров'я, особливо коли той хворів. Кріс цікавився Тихіном і його життям більше, а ніж його біологічний батько або донор, як я його називаю. Бо називати його "батьком" моєї дитини було б не справедливо. Він ніколи не цікавився його життям, не дзвонив ні мені, ні дитині, хоча знав наші номери. Ніколи не приїздив до дитини навідатися хоч і був у нашому селі по своїх справах ,бо на той час він жив у сусідньому. А одного разу навіть не пізнав Тихіна, коли той побачив його на вулиці і підійшов до нього. На аліменти я не стала подавати, бо знала, що він їх не платитиме, бо мав борг ще перед попереднім шлюбом з двома дітьми. А лишні прокльони та негатив у мою адресу хотілося мати менше за все. Тихіну я нічого поганого та негативного не казала про його біологічного донора. Навіть коли ми підписували запрошувальні листівки на його день народження, він казав, що і татові потрібно віднести. Але я відповідала завжди, що його не потрібно запрошувати, він сам повинен пам'ятати і приходити сам. Та якщо він хоче, ми йому подзвонимо і ти скажеш, де ми святкуватимемо, щоб він прийшов. Тихін завжди з радістю погоджувався і ми це робили. Але по при всі обіцянки, він ніколи не приходив на день народження і навіть не дзвонив у той день. Я була завжди спокійною та терплячою, що з часом та віком дитина сама все зрозуміє і зробить висновки.