✼ •• ┈┈┈┈33┈┈┈┈ •• ✼

Трохи згодом  я почала відчувати його поцілунки на шиї та плечах. Це почало мене збуджувати і Кріса також. Я вже повернулася на спину і ми почали цілуватися. Зупинятися цього разу ніхто не збирався і наш одяг летів по черзі один за одним геть. Я зупинилася лише на мить щоб дещо запитати його.

 — В тебе є презервативи?

— Звісно! Я вирішив їх приготувати відразу, як ти сказала, що при нашій зустрічі покажеш своє татуювання.

— Що? О, божечки. Я не те мала на увазі.... про що ти взагалі думаєш? — я закрила обличчя руками.

— Та все нормально, — і він дістав з валізи низку презервативів, яка розгорнулася і звисала до самої підлоги.

— Ого! Дивлюсь ти добре підготувався, — і обоє посміялися.

        Так ми пройшли останній етап нашого тісного чи близького знайомства і зрозуміли, що обох нас все влаштовує на сто відсотків, окрім величезної дистанції та спів існування у різних державах. Мабуть це був єдиний але дуже великий мінус у наших відносинах. Та зараз про те ніхто не хотів думати. Ми просто кайфували від спільних моментів, що подарувала нам доля наразі.

       Наш сценарій відпустки продовжувався. По переду ще було кілька днів, а у нас було ще кілька запланованих місць для відвідування, покупка сувенірів та подарунків. Для Кріса я також вирішила зробити маленький подарунок. Якось під час нашої з ним переписки з фото, він побачив на одному з них мою кружку зі світлиною мене та мого сина і йому вона дуже сподобалося. Тому в мене виникла ідея зробити подібну для нього з нашим спільним фото. Він обрав фотографію, я знайшла місце у Львові де є такий сервіс і нам прямо там за кілька хвилин все зробили. Його радості не було меж, коли він нарешті тримав її у руках і був дуже вдячний мені.

        Час спливав і наші спільні дні дозвілля також. Це був останній наш день разом. Бо наступного дня я мала літак о п'ятій. З самого ранку майже не було настрою. Кріс займався своїми справами у кімнаті, відмовившись від їжі. Я сиділа на кухні за сніданком, а саму вже душили сльози. Вже завтра доведеться повернутися до своїх буденних справ та роботи, реального життя де не буде більше побачень, поцілунків, обіймів, щасливих сонних обличь з ранку... Я тихенько витирала сльози, що градом котилися по моїх щоках. Трохи заспокоївши себе, допила свою каву та повернулася у кімнату. Кріс сидів у кріслі та щось там робив у своєму ноутбуці. Я підійшла до нього і обійняла його. Він посадив мене до себе на коліна .Нам обом було дуже сумно і не хотілося випускати один одного з обіймів більше ніколи. Сльози знову почали виступати на моїх очах. Кріс і сам ледь їх стримував, а його очі стали трохи вологими. Так я дізналася ще наскільки він був чутливою людиною. Та попри сум і сльози він сам намагався і мене заспокоїти.

— Не плач! Все добре. Це не кінець — це лише початок! - кілька разів він повторював, — Це лише початок для нас! Дуже добрий початок!

— Я знаю, — відповідала я але відпускати це все не хотілося. Бо знала, що це все забере у нас багато часу у майбутньому. А стосунки на відстані майже ніколи не закінчуються добре.

          Ми просиділи так деякий час обіймаючись та цілуючи один одного з ніжністю. А в грудях відчувався біль наче в нас забирали частинку душі чи виривали серце з грудей. Іноді ми дивилися один одному в очі і витирали сльози, що не вдавалося стримати. Я боялася собі навіть уявити, як відбуватиметься наше прощання завтра, коли я буду вирушати перша в аеропорт.

        Трохи заспокоївшись, потрібно було завершити справи останнього дня: спакувати речі, знайти місце де можна роздрукувати наші квитки на літак, замовити таксі на ранок і в останній вечір відвідати наш улюблений ресторан. Спати потрібно теж відправлятися рано бо підйом має бути о четвертій ранку. Залишок дня промайнув дуже швидко .Ми весь цей час намагалися бути якомога ближче один до одного, трималися заруки, частіше обіймалися і майже весь час мовчали. За нас розмовляли лише наші очі, сповнені смутку та печалі. Усі інші слова для нас були зайві в цей вечір. Втомлені від емоційних переживань ми позасинали рано.

Збудив нас вже будильник. Я мовчки збиралася. Щось говорити було важко. Наче ком стояв у горлі. Нашу тишу перервав дзвінок від таксиста, що чекав на мене внизу. На дворі ще було темно і сиро. Починався дощ. Наче весь всесвіт відчував усі наші почуття та намагався бути солідарним з нами. Кріс проводив мене до машини, поклав валізу до багажника, швидко поцілував і посадив у таксі, зачинивши за мною двері. Таксист відразу рушив. Я була дуже здивована таким діям. Чому він так на поспіх намагався здихатися мене, а як же довгі обійми і чому він не їде зі мною до аеропорту? Ці питання не давали мені спокою. Я ледь стримувала сльози, що душили мене з середини. Я відвернулася до вікна, спостерігаючи за нічними вогниками міста, що блимали під час руху машини, а дощ починався все більше. Краплі стікали по вікну автівки, наче то моя душа плакала від болю.

        Я зареєструвалася на літак, здала багаж та сиділа у залі очікування на літак. Вже не здавалося мені все таким страшним у аеропорту як вперше. Я отримала повідомлення від Кріса:

— Дякую тобі за все моя гарненька Арінка. Я провів з тобою дуже гарний час. Вибач і не ображайся на мене за таке коротке прощання бо я ледь стримував свої сльози. Було дуже важко тебе відпускати і я не хотів плакати при тобі.