✼ •• ┈┈┈┈27┈┈┈┈ •• ✼

        Я сиділа в п'ятницю на робочому місці і рахувала лічені години до відбуття. Це вже був не робочий день, а лише моя присутність на робочому місці. Колеги заздрили мені трохи адже відпочивати завжди приємніше ніж працювати.

      Скоро мені подзвонила сестра з Італії зі своїми наставленнями на правах старшої сестри:

— Ти ж мені пиши і тримай у курсі подій як долетіла, як прилетіла, щоб я знала що з тобою усе добре і ти на зв'язку.

— Добре, писатиму при можливості, бо я ж буду зайнята трохи.

— Я хоч і не в захваті від змішування крові, потрібно обирати свою націю та кров...

— Так, перестань мені тут читати нотації подібного роду. Яке змішання крові? Шо ти ото городиш. Подібний тип шкіри — це моя давня пристрасть, так що нічого в тебе не вийде.

— Та я знаю що ти в нас з малечку вперта. Але хочу тобі ще додати, що я розумію, що ви дорослі і ця ваша зустріч не лише про те, щоб подивитися один на одного і за такий короткий час вам потрібно пізнати один одного у ліжку також... короче, не забувай про презервативи. Не вистачало підчепити там ще якусь хворобу канадську!

— О, господи, сестро! Я вже виросла взагалі-то! Не потрібно мене вчити, мені не 16 років.

— Ой, ти завжди будеш для мене гімно мале!

— Ну, дякую!

— Немає за що! І знай що я тебе люблю.

— Я тебе теж. Все, пока бо мені час бігти на автобус.

— Бувай!

      Автобусом я дісталася до міста, а звідти винайняла таксі, щоб дістатися аеропорту. Місцевий аеропорт був невеличкий. Одні ворота на вибуття інші на прибуття. Заплутатися чи загубитися не вийде на відміну  від великих міжнародних. До посадки було ще чи мало часу. Я сиділа у головному залі очікування допити свою пляшку води, бо не можна було у літак проносити і почекати доки оголосять реєстрацію, і тим самим спостерігала за іншими посадками на літак, а саме що роблять люди і куди слідують.

       Нарешті прийшов і мій час. Я здала багаж на стійці реєстрації і мене направили у інший бік пройти службу безпеки перед посадкою на літак, тобто таможний контроль. Я слідувала за іншими людьми у черзі. Показала першому співробітнику мій документ та квиток. Поклала у контейнер свою сумочку з особистими речами, верхній одяг, годинник та пасок. Пройшла спокійно детектор та стала чекати доки  приїде мій контейнер з особистими речами. Два працівники таможні щось тицяли пальцями у рентген екран, на якому видно вміст особистих речей. Нарешті мої речі "під'їхала" але працівник таможні не дав забрати мою сумку а спитав:

— Я огляну з вашого дозволу?

Я відповіла: 

— Звісно!

А в самої аж обличчя побіліло. Що я могла забути такого викласти, що змогло привернути увагу служби безпеки? Невже моя рідка помада? Але флакон за малий для подібних хвилювань.

      Доки працівник намагався справитися з ремінцем на моїй сумці та щось там копирсався на дні, в мене серце уйшло десь у п'яти. Я вже й не знала що його думати, а ті лічені хвилини чи навіть секунди здавалися вічністю. Нарешті він дістав з моєї сумки слізогінний балончик і поставив на стіл.

— Це що таке?

       "Твою ж дивізію" промайнуло у мене в голові, я за нього геть забула. Він був в моїй сумці вже більше двох років, тому вже був як повноцінний довгожитель і я сприймала його як за необхідний атрибут дамської сумки. Навіть перекладала з однієї сумки до іншої без зайвих думок. Хоча жодного разу ним не скористувалася але він надавав відчуття певної безпеки навіть від того, що був присутній десь у моїх речах.

— Це подарунок від друзів, — червоніючи від сорому відповіла я.

— Я розумію. Але нащо ви взяли його до літака? Ви хочете наразити на небезпеку усіх пасажирів?

— Та ні! Я забула його викласти.

— Добре, панянко, пройдіть з нами, будь ласка, — і він вказав на сусідні двері.