Глава 20

       Весь січень та лютий місяць усі почали обговорювати можливий напад Росії на Україну. Це була тема номер один по всьому світу. Одна я не вникала у ті нісенітниці, бо перебувала у стресі та мала зовсім інші проблеми. Не дивилася телевізор. Наче жила в іншій реальності. Кріс кілька разів мені писав на цю тему, що Америка на повному серйозі обговорює цю ситуацію. Його друзі та рідні також весь час турбували його цим питанням, хвилювалися що в нас відбувається. Я усіх заспокоювала і прохала не метушитися бо ми в цій війні вже жили вісім років. Я жила на кордоні з Кримом і вже за цей час скільки разів збирали валізи, що звиклися з цією ситуацією. Вісім років нічого не відбувалося, лякали нас та годували казками і раптом вирішили напасти знову та далі!? Ніхто не хотів вірити у ту маячню.

        О четвертій ранку 24 лютого я прокинулася від того, що почула кілька глухих вибухів десь в далині, в стороні кордону. " -Знову не там курять!?" - подумала я. Таке рідко але іноді траплялося. Тому звикнувши до подібного, я просто перевернулася на інший бік та продовжила свій сон бо знову пізно лягла спати від перегляду улюбленого серіалу. О п'ятій ранку мене розбудив вже дзвінок від двоюрідної сестри:

        - Аріна, збирайте швидко речі, документи та виїжджайте з села! Росія напала на нас, вже прорвали оборону кордону на нашій території!

              - Шо серйозно?

              - Так!

              - А я чула вибухи в ночі...

              - А куди? Як? Шо? А ви де?

           - Виїжджайте доки ще можна та пересидите десь тиждень, другий доки не вщухне все. Бо ми вже в Херсоні! - ніфіга собі подумала я. А чому нас з Тихіном не забрали? Чому так пізно подзвонили коли самі вже так далеко?

       Я побігла до батьків, мамі в цей час дзвонила сестра з тими самими новинами. В мене почалася панічна атака і я довго не могла її вгамувати. Ми не знали шо робити і куди їхати. Тихін проснувся сам від нашої метушні. Я пояснила йому, що відбувається але так щоб не травмувати його. Я вдяглася і сіла на ліжко. Взяла до рук телефон і вирішила написати Крісові.

                - Любий, на нас напали. Зараз йде бій зі сторони Криму.

                - О господи, ні!!!! Знову! А я ж тобі казав, а ти не вірила! Що за дежавю.

         - Не панікуй, з нами все добре. Бої йдуть далеко за селом. Ми зараз намагаємося щось придумати як вибратися у безпечне місце нам. Батьки не хочуть полишати будинок, а от нас би з радістю десь відправили.

                - Я знав! Я знав! Чому я не наполіг на тому щоб ви виїхали передчасно на деякий час. Дідько!

                - Все буде добре з нами! Це скоро мине. Постріляють зараз і заспокояться.

                - Дай бог. Але я сумніваюся, що то скоро закінчиться. Тримай мене в курсі подій.

                - Обов'язково!

                - А я саме збирався спати. Та тепер яке там.

      До сну вже ніхто не повертався. Начало світати. Ми повиходили на двір. Вибухи вже було чутно дуже близько. Здригалася аж земля та будинки. Бої йшли по трасі за селом, яка прямувала від Кримського напрямку до міста. Виїжджати було небезпечно бо мали одну дорогу, на якій саме зараз йшов бій. Над нашим подвір'ям почали пролітати якісь об'єкти схожі на літаки але дуже маленькі та виглядали по іншому. І ми зрозуміли, що то ракети. Вони летіли у різні напрямки і досить низько, що запросто могли зачепити багатоповерховий будинок на своєму шляху. Замість того, щоб десь сховатися ми перебували на власному подвір'ї і роздивлялися та прислухалися до того, що відбувається. Всі були у стані шоку. О сьомі ранку по нашій вулиці вже промчали два бронетранспортери з солдатами на борту. Це вже була ворожа техніка.

       Мені подзвонила подруга Софія, яка на цей час перебувала на західній Україні з сином. Розпитувала як в мене справи і що в нас відбувається. Я розказала їй нашу ситуацію і вона сказала, що її двоюрідний брат збирається виїжджати з дружиною та дитиною з нашого села також і вона може спитати їх чи не візьмуть вони мене з Тихіном. Через півгодини вона подзвонила знову і сказала, щоб ми збиралися і їхали до них. Вони візьмуть без проблем. Я сіла перед своїми трьома валізами, що зібрала на переїзд до Канади. Я не могла забрати їх усі, бо було обмежено місце у старій автівці. Лише необхідне для мене та Тихіна на перший час, а там батьки передадуть поштою. Я не знала, що пакувати собою брати, на який термін, що нам необхідно. Якими мізерними і жалюгідними виглядали всі ці речі у порівняні з тим, що ми зараз переживаємо. Це лише речі, які ми накопичуємо все життя, а тепер в одну мить все змінилося і нічого не варте окрім твого життя. Саме тоді я зрозуміла, що все життя накопичувала не ті цінності і надавала значення зовсім не тим речам. На швидкоруч я поскидала у валізу необхідні речі, взяла гроші, документи та свою дорогоцінну камеру і мій тато повіз нас до них до дому. Вони виявилися дуже приємними та доброзичливими людьми, готові були допомогти будь з чим. Ми мали зачекати на дзвінок від їхнього дядька, який саме був учасником боїв націй трасі до міста. Він сказав чекати, як тільки но дадуть відсіч і ті зможуть їхати.

      В цей самий час мені подзвонила сестра з Італії, яка також постійно була з нами на зв'язку і повідомила, що як тільки ми виберимося, то на нас чекатимуть на території Польщі її знайомі Італійці, які готові самі приїхати і нас забрати до Італії, а інші визвалися сплатити квитки за нашу дорогу, якщо добиратимемося самі. Прочекавши кілька годин у них вдома, їм повідомили, що вони не стримали ворожі війська і ті вже дісталися міста та пруть далі. З нашого боку не було достатньо сил та зброї, щоб чинити відпір. Дорога дуже небезпечна, їхати було не можна. Тому ми повернулися назад, чекати подальших подій і інші шляхи щоб вибратися з окупації.