Розділ 68

- Допоможіть, - вже не кричу, вже ледве промовляю і це вже скоріше від безпорадності ситуації, ніж від того, що я справді вірю, що хтось мене врятує. Мене і мої трусики, в котрі я вчепилася так, ніби це ниточка до мого життя. Якщо програю цю боротьбу, якщо відпущу, то життя мені більше не буде. Щасливого так точно, а нащо те життя, якщо воно не щасливе?

- Що тут...

Спочатку я чую якийсь удар. Перша думка - здалося. Це вже не нервовому ґрунті галюцинації. А, можливо, це впала моя честь, яка точно від такого удару розбилася назавжди. Влаштувала самогубство, щоб не осоромитися по повній програмі через пару секунд, коли остання частина одягу покине моє тіло і я буду повністю відкрита перед Артуром. І той що захоче те й зробить зі мною...

- Вийшов!

Та все ж виявляється, що це зовнішні чинники відволікають мене, а не внутрішні. "Вийшов" прогарчав мій наречений, ось тільки не на мою адресу(це було б максимально вбивче комбо, сліпа, неадекватна пристрасть вперемішку з хто знає чи контрольованою агресією), а до свого брата. Котрий залишився у квартирі й зараз заглянув на вогник, влетівши в кімнату. Чому влетівши? Як я знаю, якщо буквально до цієї секунди була вибита з колії поведінкою Артура? Та все просто - візуальні зміни стіни точно вказують на те, що Марат явно не зайшов сюди спокійно. Тепер там чимала дірка, яка утворилася після зіткнення дверної ручки зі стіною.

- Відійди від неї!

Мені моментально стає соромно за те, що я навіть допустити могла, що Марат покине всю цю ситуацію на самоплив, що палець об палець не вдарить, щоб не допомогти, а після... Після мені ще більше соромно стає, оскільки погляд брата нареченого зупиняється на моїх очах, а після опускається трішки нижче. Нижче мого підборіддя та зупиняється на...

- Звалив! - Артур схоже теж вловив куди буквально секунду тому глядів його родич, оскільки стає переді мною, затуляючи спиною, в той час як я усвідомлюю, що там розглядав Марат. Я настільки зациклилася на тих трусиках, настільки сильно не хотіла їх втратити, що з голови зовсім вилетіло те, що верхня частина цього комплекту валяється на підлозі, а мої груди виставлені на загал. Веселять публіку.

- Вона ридає!

Я тільки перемістила руки з зони бікіні на груди, як тут же хочу рухати ними далі, до обличчя, перевірити, чи це насправді так, як говорить чоловік. Чи реально я плачу.

- Кохана, ти чого? - А ось тепер я отримую відповідь на своє німе питання. Я справді ридаю. По погляду нареченого бачу. По тому, як він збентежено вдивляється в мої очі. Тепер в цьому його погляді не видно божевілля, котре творилося ще буквально хвилину тому, наразі там мій Артур, мій адекватний чоловік.

- Я її відведу, - поки Артур нетямуще витріщається, його брат тут як тут та простягає мою футболку, яку я тут же перехоплюю та вже нею прикриваюся.

- Куди це? - Увага нареченого вже знову спрямована на свого родича, тож я користуюся цим моментом, розвертаюся до стіни обличчям та швидко натягую футболку на голе тіло. Відразу ж стає легше. Начебто я не шматок тканини одягнула, а цілу кольчугу, котра захистить від будь-чого. Від емоційної каруселі так точно. А вона наразі схоже мій найбезжальніший ворог.

- На вулицю, їй потрібно подихати та заспокоїтися. Тобі теж не завадить охолонути. Поглянь що ти натворив! Вона вся тремтить.

- Люба, я ж не хотів, вибач...

Артур бажає доторкнутися до мене, випросити прощення, але я реагую миттєво, уникаючи його фізичного контакту та відходячи від стіни, щоб в нього не було змоги повторити свої гидкі дії.

- Ні! - Мене виверне. Якщо наречений наразі до мене доторкнеться, то мене справді виверне.

- Не роби ще гірше, - звучить як попередження від Марата, я вже передчуваю, що це знову зірве гальма в мізках Артура, спровокує його на агресію, та ні, цього немає. Натомість він відходить від мене, ніби це я його затискала біля стіни, а не навпаки, присідає на ліжко й охоплює голову руками. - Пішли.

Марат же сприймає це як схвальний знак, бере мене за лікоть та виводить з кімнати. А я просто плетуся за ним, і надалі не усвідомлюючи, що взагалі трапилося. Як все до такого докотилося.

- Ти як? - Чоловік вглядається у мої вічі, коли ми опиняємося на вулиці, на лавоці неподалік під'їзду. На що я можу тільки кивнути, ніби повідомляючи, що зі мною все добре. Хоча насправді нічого доброго взагалі немає. Все дуже і дуже погано. І чим більше я про це думаю, тим стає все гірше. - Ти будеш писати заяву в поліцію?

- Яку ще заяву? - Попри ступор, попри втраченість в просторі, я різко підриваю голову й випростовуюся, як солдат по струнці смирно. Яка ще поліція? Навіщо? Ще тільки поліції тут не вистачало...

- На Артура. Він тебе ледве не взяв силою.

Він що ж, натякає на те, що Артур мене ледве не... Зґвалтував?